Число 21
Березень 11004 р. Д.

Напишіть нам

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ:

«ЄВРОПІ НЕ ПОТРІБНІ «ДУХОВНІ УТРИМАНЦІ», А УКРАЇНІ - ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ»

(скорочено)

Павло Архипович Загребельний – письменник-класик, філософ і гуманіст, один із небагатьох, хто упродовж життя, зокрема творчого, ніде й ніколи не схибив. Свого часу він був головою Спілки письменників України, багато видавав книжок. Практично кожен його твір ставав бестселером: «Диво», «Роксолана», «Євпраксія», «Південний комфорт», «Переходимо до любові».. Він і зараз – один із «найрозкрученіших» українських письменників. Тільки останніми роками світ побачили двотомник «Тисячолітній Миколай», «Юлія», «Брухт», «Гола душа». Його називають совістю нації, людиною-епохою, українським Львом Толстим. Проте Павло Архипович завжди був і залишається байдужим до будь-якого пафосу.

На порозі 80-річчя він просто живе – на дачі в Кончі-Заспі, працює по-старосвітськи за письмовим столом, а не за комп’ютером. Ні від кого не залежить, не метушиться, не намагається сподобатися можновладцям, аби щось для себе вигадати. У нього свої авторитети і шкала цінностей. Він – Інтелігент, хоч і селянського походження, таких зараз вдень зі свічкою... Живе свідомо усамітнено, пре в курсі абсолютно всіх сучасних процесів, які відбуваються в Україні й світі, трактує їх по-своєму – має право. З його висновками можна погоджуватись а ні, проте не прислухатися до них, не намагатися зрозуміти – принаймні нерозумно. Бо в них – мудрість і досвід мислячої людини, якій не байдуже минуле, сучасне і майбутнє своєї Батьківщини.

– Я письменник, а письменники мислять образами, відчуттями, імпресіями, тому не ждіть одкровень: я просто висловлю свої відчуття щодо подій навколо нас сьогодні, – говорить Павло Архипович. – 3 дитинства пам’ятаю, що нас кудись всякчас вели – Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв... У перші роки незалежності України було сформульовано цей шлях так: «розбудова держави». Що воно таке? Поет Володимир Цибулько дотепно переінакшив: «роздубова держави»... Тепер всіляко намагаємося інтегруватися в Європу. Уже десять років інтегруємося. Нині з’явилася неймовірна кількість так званих політологів, соціологів, конфліктологів (переважна більшість із яких дисертації захищала, прославляючи Компартію і радянську владу), що завели собі якісь центри, фонди, фундації, інститути. Вони заповнили собою сторінки щоденних газет, журналів, екрани, ефіри і один перед одним змагаються у вправах на тему: «Як ми маємо йти в Європу і з чим треба туди йти». Цитую одного з добродіїв: «Наша країна на момент здобуття незалежності отримала нульовий людський потенціал». Тобто 12 років тому нас усіх не було – скажімо, мого покоління і попередніх. Далі: «Малопродуктивний шлях самолікування в надії на власні сили призведе нас до національної катастрофи і втрати суверенітету. Україна потребує кваліфікованої допомоги розвинутих країн світу, оздоровлення й порятунку, так само як порятував знищену фашистами Європу План Маршалла, як піднесли Київську Русь на світовий рівень державної могутності варяги тисячі років тому, як Петро І прорубав вікно в Європу». Навіть закордонні спеціалісти вважають, що подібні писання такі ж далекі від істини, як і вчорашня апологетика. Давайте аналізувати. 1991-го 70 відсотків українців мали вищу і середню освіту, серед них було в 2, 5 разу більше вчених, ніж у Франції, а кількість наукових винаходів на тисячу осіб була на рівні США. Сьогодні ж, скажімо, в сільському господарстві ми дожилися до того, що купуємо жито, вирощене на болотах Білорусії. Ми вже давно нічого не виробляємо, а тільки пере розподіляємо. Створене народом багатство розграбовується і розподіляється вузьким колом осіб. Частина населення змушена емігрувати, стаючи за кордоном рабською силою. У Києві діє 600 ресторанів, 450 заправочних станцій і... з півтора десятка книгарень. А було ж 120 – куди поділася решта?

– Які причини такого стану країни, на ваш погляд?

– Знаю тільки, що це відбулося не внаслідок стихійного лиха. Детально розбиратися в причинах, чому ми опинилися в глухому куті, – справа не моя, а народних трибуналів чи всенаціональних розслідувань. Утім, ми знову, як на мене, шукаємо панацею від власної недолугості: «Європа нам допоможе». Як Остап Бендер, їй-Богу. Давайте поміркуємо, а чи ми потрібні Європі? Зовнішні прикмети нібито вказують нате, що вона жити не може без України. Усі тамтешні лідери цілуються з нашими, потискають руки і кажуть компліменти: Хав’єр Солана, сеньйор Проді, містер Робертсон та інші. А після того нас називають крадіями інтелектуальної власності, постачальниками злочинних режимів, а той же пан Проді заявляє, що про прийняття України в лоно європейської співдружності в найближчі десять років не може бути й мови. Набагато відвертішим був колись Геґель, який у своїй «Філософії та історії» відверто писав про слов’ян, тобто про нас із вами: «Ці народи справді засновували царства і вели війни з іншими народами, іноді брали участь у боротьбі як авангард, як народи, які займали проміжне становище між християнською Європою та нехристиянською Азією. Одначе ці народи вилучаються з нашого розгляду, тому що досі вони не фігурували як незалежний елемент тих історичних етапів, які Розум пройшов у світі». Це – присуд усім слов’янам. Нас не люблять, не поважають, не вважають за рівних. І все ж чомусь уся наша історія свідчить про якесь хворобливе, майже патологічне прагнення вестернізувати державу: того хотіли князі, гетьмани, російські імператори. У філософії це називається псевдоморфізм – коли запозичуються ідеї зовнішньої культурної конфігурації, які ніколи не зможуть укорінитися на новому грунті. Механічне перенесення форм чужого життя, хоч би якими звабливими вони здавалися, не подарує нам універсальних цінностей і переваг цивілізації.

– І що ж треба робити? Куди йти?

– Наше суспільство повинно знайти справжні цінності у власних традиціях. Україна має стати державою, яка поважає сама себе, а не переймається думками, що про неї думають інші. Треба залишатися самими собою. Іван Дзюба пише: «Ми не можемо ввійти в Європу як духовні утриманці. Тому справа життя або смерті для української гуманітарної інтелігенції – працювати на консолідацію суспільства довкола української культури і мови, з максимальним освоєнням слов’янського й світового культурного багатства». Під цими словами я підписуюся обома руками, і саме такою, вважаю, має бути наша державна програма.

Газета «Персонал +»

* * *

ДУМКИ АВТОРИТЕТНИХ ЛЮДЕЙ

Василь СТУС:

Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку – візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично – західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстости духу, що витворила комплекс лицемірства. Здається, пасеїстичний дух православ’я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночності духу як атрибут нашої духовності… Може, це одна з причин нашої національної трагедії.

Наталка ПОКЛАД:

Відомо: щоб щось побороти – чи то хворобу, чи то напасника, – насамперед треба його зненавидіти, закласти програму на відторгнення. А наша церква, яка теж так тяжко постає, вчить нас любити владу, бо вона, мовляв, од Бога. І ворогів навчає любити, і прощати їм, а ми ніяк не можемо збагнути, чому християнин Петро І не простив християнину Мазепі і тим більше – невинним батуринським дітям та матерям? Чому пустив ріки крові? Чи він не істинний християнин? Чому не прощають нам правди, а ми мусимо прощати навіть насилля над нами? Може, саме тут. на цих розломах-рубіконах, і слід шукати ключа для розгадки української проблеми?