Число 42
Червень 11011 р. Д.

Напишіть нам

р. Святослав ВОЙТКО

Сила Нації
П'єса

За Святим Письмом «Мага Віра» Лева СИЛЕНКА

Дійові особи:

Цар Святослав Завойовник, Віщий Гугул (Волхв), Воєвода Буйтур, Воєвода Радим, Ярополк, Злата, Імператор Іоанн Цимисхій, Гелена радниця імператора.

Ява перша

Свято Купала. П'ятеро дівчат у вінках, вишиванках і спідницях, узявшись за руки, творять Танок (хоровод), співають купальську пісню. Позаду них у центрі сцени стоять Мага Врата (Могутні Ворота). Коли юнки закінчують співати, стають у лівому кутку сцени. З правого боку перед Мага Вратами виходять Віщий Гугул і Воєвода Буйтур (Волхв), воєвода тримає 5 мечів. З правого боку з іншої сторони воріт виходять п'ятеро юнаків у вишиванках і шароварах.

Волхв: Мої косаки – славні паничі, воля – це мечі! Хто з мечем вмирає, рабом не буває. Слава усіх слав – наш цар Святослав! Рать косацька гожа – родина Дажбожа. Слава буде йти та на всі світи, як будете бджільно царя берегти. Бережіть серцями, бережіть мечами, бережіть душею, морем і землею! Діти мої, діти, ви одна родина. У вас піт один, у вас один пах, у вас світ один, у вас один прах. Коріться, коріться, коріться собі, а більше нікому на святій Землі!

Юнаки разом: Будемо берегти, Віщий Гугуле!

Буйтур: Юнаки, сьогодні, у свято Купала, ви станете воїнами-косаками. Змалку батьки вчили вас міцно триматися в сідлі, влучно стріляти з лука, вправно орудувати мечем. Робити все, щоби ваша земля вічно лишалася вашою, а жадібні зайди оминали її стороною. Матері купали вас у любистку, щоби росли ви сильними та здоровими. Тепер пройдіть через Священні Мага Врата, і нехай вони наповнять ваші тіла могуттям Предків наших!

Юнаки по-одному проходять через Мага Врата, підходять до Воєводи, той дає їм мечі. Кожен хлопець цілує меча і вклоняється Воєводі. Дівчата захоплено спостерігають за цим. Юнаки збираються перед Мага Вратами.

Буйтур: Світлочолі воїни України-Руси, бережіть ці мечі, не опускайте їх перед ворогами, стійте на варті Правди і Волі Української нації!

Волхв: А тепер беріть за руку славних подружок і святкуйте Купала: стрибайте через вогнище, грайте в ігри, співайте пісень – веселіться до ранку. Це – ваше свято, свято молодості й життєвої сили!

Юнаки беруть дівчат за руки і, весело перемовляючись, виходять зі сцени. Воєвода йде поволі за ними, проводжаючи поглядом. Стає в протилежному від Волхва кутку, обертається лицем до нього.

Буйтур: Віщий Гугуле, ти, певно, знаєш, що батько наш, Цар Святослав, воює зараз з численними тагмами візантійського імператора Іоанна Цимисхія. Гінці приносять недобрі вісті – русичі б’ються, як леви, немає ліку їхнім відважним подвигам, але ворогів у десятки разів більше. Вони палять наші лад’ї грецьким вогнем, руйнують стіни фортець величезним камінням з катапульт. З кожним днем наші сили тануть. Як нам допомогти царю Святославу, адже в Києві лишилися тільки вартові та ці щойно освячені юні косаки?

Волхв: Знаю, Буйтуре, знаю. Довгими днями й ночами я молився у Священному Гаю біля могутнього Дніпра-Славути і просив у Дажбога, Святого Духа Народу Українського, дати мені знамення, як нашому війську здолати гречинів. Одного ранку промені світанкового Сонця впали на золоте Знамено Дажбоже, Силу Української нації. І я зрозумів…

Буйтур: Що ж ти зрозумів, Віщий Гугуле?

Волхв (дістає з сумки Тризуб у Сонці): Багато століть стояло воно у Священному Гаю, оберігаючи Київ, столицю України-Руси, від лихих заброд. Дісталося Знамено Дажбоже нам від предків наших: трипільців, сарматів, скіфів. Один із юних воїнів відвезе його до війська нашого хороброго царя Святослава, там воно зараз набагато потрібніше. З Силою Української нації косаки здолають незлічиме військо Візантійської імперії.

Буйтур: Але ж на дорогах стоять чатові, всі шляхи об’їжджають найняті імператором Іоанном Цимисхієм печеніги. Навіть голуб не доправить туди й макової зернини…

Волхв: Голуб не доправить, а русич довезе. Вибери того воїна, котрий пішов через Мага Врата першим. Він найбільш упевнений в собі, знаю – він справиться.

Ява друга

На сцену, тримаючись за руки вибігають Ярополк (хлопець, який першим пройшов через Мага Врата) і Злата.
Злата: Ой, Яроньку, дивися вже починає світати! Яке веселе свято Купала! Ми так натанцювалися й наспівалися, а ти – став справжнім косаком.

Ярополк (задумано): Так.

Злата: Але як шкода, що ми не знайшли чарівну квітку Папороті… Вона б принесла нам щастя і багатство.

Ярополк: Ти – моє щастя і багатство. Тож для мене народна легенда справдилася: в таємничу Купальську ніч, у час літнього сонцестояння, я таки знайшов цвіт Папороті.

Злата: А ти – моє щастя! Я теж її знайшла. Який ти у мене розумний. Яро, за це я маю для тебе подарунок (грайливо сміється і дістає білу хустинку, повертається до Ярополка спиною, ховаючи подарунок).
Ярополк (намагається підгледіти з-за плеча дівчини): Ну Златочко, покажи, що ти там ховаєш. Цікаво ж…

Злата (повертається): Я зіткала тобі цю хустинку напам’ять. Коли підеш у військо – тримай її завжди при собі, вона захищатиме від ворожих стріл і списів. А якщо, не дай Боже, поранять – приклади до порізу, кров відразу ж зупиниться й рана гоїтиметься швидше.

Ярополк (бере хустинку): Спасибі, Златочко. Я триматиму її біля серця і ніколи не розлучатимусь (замріяно дивиться на подарунок).

На сцену виходить Воєвода Буйтур. Ярополк швидко ховає хусточку за пазуху.

Буйтур: Як добре, що я тебе знайшов, Ярополку. Маєш велику честь – повезеш важливу звістку до царя Святослава.

Ярополк закляк на місці спантеличений раптовою новиною.

Злата (сполохано): Коли?!

Буйтур: Завтра вранці.

Злата: О, Боже… (відвертається, схиляє голову).

Буйтур: Не хвилюйся, дівчино. Ярополк повернеться до тебе зі славою. Не засмучуй його слізьми, твоя підтримка косаку зараз найважливіша. А ти, Ярополку, підходь уранці до мого обійстя – дамо тобі найкращого коня і найміцнішу кольчугу. До сходу сонця маєте ще кілька годин, не буду вас більше турбувати. Щасти! (йде зі сцени).

Ярополк (потроху приходячи в себе): Не плач, Златонько, я ж уже воїн, то рано чи пізно таки взяли б до війська. От і хустинку ти для мене зіткала.

Злата (засмучено): Але ж я не думала, що в нас усього одна ніч…

Ярополк: Ти що, Златуню? Я обов’язково повернуся, і буде в нас із тобою ще дуже-дуже багато днів і ночей!

Злата (повертається до Ярополка): Але ж там греки і печеніги! Вони охороняють кожну стежку, кожен гірський перехід. На воді чатують гостроносі галери з вогнем, який неможливо загасити!

Ярополк: Так, там греки і печеніги… І галери… Але ж там і мій тато, й старші брати, і наш могутній цар Святослав. Я просто повинен відвезти їм цю звістку.

Злата: Я розумію, Ярочку… Добре, їдь. Тільки обов’язково вертайся. Я буду чекати.

Ярополк (дивиться в очі Златі): Вже світає. Я мушу йти (поволі відпускає руки). До зустрічі, і пам’ятай про Папороть.

Злата: До зустрічі, Яро. Я пам’ятатиму.

Ярополк йде зі сцени.

Злата (дивиться йому услід): Дажбоже, зроби його для ворогів удень соколом, а вночі совою. Щоб не побачили вони мого Ярополка та не почули. Хай донесе він звістку косакам нашим і повернеться живим та здоровим. А я буду чекати! Буду чекати…

Ява третя

Посередині сцени стоїть трон. На ньому сидить візантійський імператор Іоанн Цимисхій у тозі та короні. Входить радниця Гелена.

Гелена (підходить до Цимисхія, схиляє голову): Імператоре, радісну звістку несу вам з поля бою!

Цимисхій: Бачу, що радісну. В іншому разі за звертання до мене без дозволу ми б тебе трохи того… Закатували б. Невже Доростол таки впав? Декілька років ми ведемо криваві бої з русичами по всіх Балканах. Перемога вже багато разів переходила з рук у руки… І ось тепер настав час вирішальної битви на полях цієї клятої Болгарії!

Гелена (стає позаду трону, тримається обома руками за його спинку): Величний Імператоре, май хоч крихту терпіння. Дванадцять разів сьогодні ми розгортали священні прапори Візантійської імперії, і наше військо йшло на штурм Доростола. Але дванадцять разів косаки Святослава відбивали наші атаки. Проте останнього разу лише крихти не вистачило нам для перемоги. По всьому видно: мало воїнів залишилося у війську України-Руси в оточеному місті. Ми ж – постійно отримуємо поповнення з численних провінцій Візантії. Завтра підемо на вирішальний штурм, візьмемо приступом Доростол, а царя Святослава приведемо до тебе в кайданах!

Цимисхій (радісно): Справді гарна звістка, Гелено. Нарешті ми позбудемося нашого найбільшого ворога, цього варвара – Святослава. Він уже переміг могутню Хазарську імперію, проте нас йому не здолати. Русь зараз надзвичайно сильна – її територія простягається від Кавказу до Балкан, але коли ми знищимо царя русичів, то здобудемо і їхню державу!

Цимисхій задоволено потирає руки. Гелена всміхається з-за трону.

Ява четверта

На сцені цар Святослав, воєвода Радим. Обоє з мечами при боці та у вишиванках.

Радим: Славно ми воювали ці роки, царю Святославе, з незлічимими тагмами Візантійської імперії, проте зараз прийшов кінець. Треба просити миру і повертатися до Києва. Доростол може стати для всіх нас спільною могилою: вже не маємо ні стріл, ні зерна, ні полотна для перев’язування ран.

Святослав: Відважний атімане Радиме, мудрі та правдиві слова ти говориш, але Україна-Русь ні від кого миру не просила, і ні від кого не тікала. Чи приємне життя в тих, які врятувалися втечею? Нас зненавидять народи, що досі зі страхом і покорою вимовляли ім’я Україна-Русь, коли ми не переможемо греків, або коли ми не впадемо чесно на полі брані, здійснюючи справи вічні.

Радим: Царю, там, де ти впадеш, і ми свої голови зложимо.

Ярополк (вбігає на сцену, припадає на одне коліно перед Святославом, випростовується): Царю Святославе, дорогий атімане Радиме, нарешті я вас знайшов! Довгими місяцями пробирався крізь застави греків та печенігів. Не раз і не два ранили мене швидкі стріли степовиків і рубали гострі ромейські мечі. Та згинули душогуби, Дажбог оборонив мене і показав шлях до Доростолу. Привіз я важливу звістку для війська України-Руси з Києва від Віщого Гугула (з мішечка дістає Тризуб у Сонці).

Святослав, Радим: Святе Знамено Дажбоже!

Святослав (бере Тризуб у Ярополка, оглядає): Мудрий волхв таки допоміг нам і на цій ворожій землі, за тисячі верст від наших домівок. Прислав Трисуття в Сонці – Силу Української нації. Дякую тобі, хоробрий лицаре, як твоє ім’я?

Ярополк: Ярополк, син Мечислава.

Святослав: О, знаю батька твого і братів знаю! Гарні воїни, йди швидше до них, побачтесь – завтра буде великий день. Як повернемося з перемогою до Києва, віддячу тобі за царським звичаєм. Ти здійснив величний подвиг, ризикував життям своїм, показав умілість справжнього воїна – ім’я твоє назавжди залишиться в пам’яті нащадків.

Ярополк (йде зі сцени): Дякую, царю.

Святослав (до Радима): Хіба ми дорожчі за славу Вітчизни нашої? Втечемо – пропаде слава України-Руси. Діти і внуки наші, не маючи славних батьків, утратять віру в себе, житимуть у рабстві – їхня віра в те, що їхні батьки втечею життя рятували, їх триматиме в покорі, в приниженні. Ні, ми помічники-внуки Дажбожі! Мову мечів наших чула Персія, Хазарія, Болгарія, Візантія. Ми ті люди, які входять в життя людства безсмертними! З нами Святе Знамено Дажбоже – Сила Української нації, а значить ми непереможні! Починаємо бій! Останній бій!

Ява п’ята

Посередині сцени стоїть трон, на ньому сидить імператор Іоанн Цимисхій. Швидко входить схвильована радниця Гелена.

Цимисхій: До чого цей поспіх? Ведіть до мене Святослава в кайданах чинно, неквапливо. Я хочу відчути всю урочистість цього моменту. До речі, багато там русичів лишилося? Будуть нам нові раби на продаж? Чи всіх посікли?

Гелена (опустивши очі, боязко): Посікли майже всіх… Тільки не ми косаків, а вони нас…

Цимисхій: Що ти верзеш, відьмо?!! Четвертую! Зварю живцем! Четвертовану зварю живцем!!! Як то – вони нас?!

Гелена (сумно й велично): Тільки наші залізні тагми зібралися йди на останній штурм Доростола – українці-русичі самі вийшли в чисте поле. Вони зачинили всі брами міста, показуючи цим, що або переможуть, або загинуть усі в бою, проте до оточеної фортеці більше не повернуться. Заграли їхні сурми, громом озвалися тулумбаси, та не похитнулося військо Візантійської імперії. Стратіони розгорнули над тагмами священні знамена, монахи прорекли молитву й ошкірилося наше військо стіною з десятків тисяч списів – жодна людина не змогла б пробити її. Вже передчували магістри легку перемогу над виснаженими і нечисленними косаками, та підняли вони над військом магічний знак – Тризуб у Сонці. Сам цар Святослав повів їх в останній бій. І відступило військо візантійське, бо русичі в ті хвилини билися, як древні боги – жоден не похитнувся, кожен воїн хотів першим зустрітися з ворогом. Тепер вони оточили наш табір, імператоре, вимагають викупу.

Цимисхій (злякано): Що ж мені тепер робити? Дати викуп, значить на десятки років осоромити Візантійську імперію. А без викупу, вони, певно, мене вб’ють?

Гелена (заходить за трон, береться за його бильця обома руками, начебто нашіптує Цимисхію): Не певно, а точно, можеш мені повірити, імператоре. А ти дай їм викуп, замирися, нехай пливуть назад в Україну.

Цимисхій: Отак просто відпустити Святослава назад в Україну? І йому нічого не буде за посоромлення Візантії?!

Гелена: Не дарма мене називають мудрою, імператоре. Я вже заплатила печенігам: вони вистежать і вб’ють Святослава на дніпровських порогах, а магічний знак, той клятий Тризуб у Сонці, що відібрав у нас перемогу, – вкрадуть. Після цього ми назавжди впокоримо русичів (усміхається).

Цимисхій (веселішає, потираючи руки): Гелена, мудра моя Гелена.

Ява шоста

На сцені Ярополк, Злата, Воєвода Буйтур та Віщий Гугул.

Волхв: Не побивайтеся діти мої та довго не журіться. Загибель могутнього царя Святослава – тяжка втрата для всіх нас, але вам потрібно жити далі в Україні-Руси, збагачувати та обороняти її.

Ярополк: Ех, якби ж ми на хвильку раніше підоспіли до лад’ї царя Святослава, то може б зуміли вчасно відігнати печенігів…

Буйтур: Ви зробили все, що могли, і навіть трохи більше, хоробрі мої косаки. Сотні підлих печенігів полягли від ваших мечів на дніпровських порогах. Не смійте звинувачувати себе в смерті царя Святослава. Кочівникам хтось видав, у якому човні він пливе, степовики всією потугою із засідки накинулися саме на нього…

Ярополк: Це греки підкупили печенігів. Коли їхній імператор зі свитою укладав з нами мир і приносив дари, цар Святослав до місця переговорів приплив на своїй лад’ї. Візантійці побачили її особливий візерунок і розповіли степовикам. Клянуся твоїм подарунком, Злато, (дістає з кишені червону хустинку) – я відплачу і тим, й іншим!

Злата: Ярополку, а чому хустинка червона? Я дарувала тобі білу.

Ярополк: Червоною вона стала від крові з моїх ран, яких завдали вороги на шляху до Доростола. Як ти й казала, Златочко, я відразу ж прикладав її до враженого місця – і біль стихав.

Волхв: Вічна слава тобі, лицарю, за цей безсмертний подвиг. Незважаючи на тисячі небезпек, ти все-таки відвіз Знамено Дажбоже до війська України-Руси, і ми перемогли підступних візантійців. Цар Святослав зараз спочиває у Зоряному Царстві Духа Предків Рідних, усміхається і також дякує тобі.

Ярополк: А як бути з нашим священним символом? Печеніги вкрали його. Що робитимемо без сили Української нації?

Волхв: Хоробрий Ярополку, сила Української нації у вроді, мудрості та працьовитості Злати. У цій багряній від крові хустинці. В твоїй силі та мужності. Не Трисуття в Сонці зіграло головну роль у перемозі над гречинами під Доростолом. Косаки збадьорилися, коли побачили, що ти зміг пробратися в оточене місто, подолавши тисячі верст, і переборовши численних ворогів. Поки на святій Руській землі будуть жити юнаки та юнки, котрі люблять свою країну понад усе, й заради неї не жаліють ні поту, ні крові, – доти в їхніх тілах променітиме сила Української нації!!!