РУНВіра
Уривки з книги Анатолія КОЛОДНОГО
Із
вченням РУНВіри я познайомився ще в 1991–1992 роках, читаючи
в газетах ті інтерв’ю, які давав Лев Силенко. В 1993 році
почалася моя майже регулярна переписка із Спрінґ Ґленом. Тоді
писарем там був Богумир Коваль. Згадую, як раділи в Оріяні,
коли дізналися про реєстрацію в травні 1992 р. Кабміном України
першого Статуту громад РУНВіри.
У
вересні 1995 р. я брав участь в одній із конференцій з проблем
свободи віросповідань в Нью-Йорку. Начитавшись багато ще в
Києві про РУНВіру, я вирішив на один день «уникнути» від одноманіття
заходу й відвідати центри релігійного українства у США: православ’я
– Бавнд Брук і рунвірства – Спрінґ Ґлен. Але чомусь думав,
що останній знаходиться в одному з районів Нью-Йорку, а тому
вважав, що мені для реалізації задуму треба лише декілька
годин, а не майже добу. То ж, не знаючи англійської мови,
поїхав до Спрінґ Ґлену. Їду, їду, вже за Нью-Йорк виїхали...
Година, друга, третя... Якась тривала зупинка. Знову їдемо.
Хвилююся, бо ж запитати не можу, чи туди їду і чи не проїхав.
Раптом бачу відому з публікацій про РУНВіру арку з надписом:
«СВЯТИНЯ МАТЕРІ УКРАЇНИ». Кричу водію: «Стоп!». Вийшов...
Арка є, але біля неї не бачу храму, який ми звикли бачити
на малюнках за нею. Йду вглибину лісопарку. І ось вона – Святиня
Оріяни. Все закрито, ніяких ознак життя. На стук ніхто не
відповідає. Пошкодувавши, що якось не узгодив свій приїзд
сюди, сфотографував будівлю і вертаюся назад до арки з наміром
їхати назад до Нью-Йорку.
Але
вирішив ще зайти до будиночка, що поруч з аркою біля дороги.
І добре, що це зробив. Будиночок купила сім’я Свириденків
– Боголюб і Світана. Вони якраз своїми силами його ремонтували.
Мені було сказано, що я є першим професором з України, хто
добрався до Спрінґ Ґлену. Пригостивши мене, Свириденки пішли
зі мною до Святині, де в закритті знаходився і Вчитель Лев
Силенко, і його помічниця Світослава Лисенко, і ті добровольці
з різних рунвірських громад, які приїхали сюди, щоб власними
силами добудовувати Святиню.
Моя
розмова з Левом Силенком була тривалою. Ми говорили з ним
і про РУНВіру, і про політичну й релігійну ситуацію в Україні,
і про стан національної духовності. Зауважу, що Лев Силенко
не тільки уважний слухач, а й переконуючий розповідач. Відчуваєш
себе з ним надто легко, бо ж в питаннях історичної долі України
і її сьогодення ми мислили в унісон. Вчитель впевнений в щасливому
майбутті України і сповнений бажання у свій спосіб послугуватися
їй в її поступі. Я пошкодував тоді, що не взяв з собою диктофон,
щоб записати все сказане ним. Письмові мої записи зникли разом
із втраченим багажем в аеропорту Вашингтона.
Після
бесіди ми пройшли з Вчителем до молитовного залу Святині.
Оформлений він надто скромно, без зайвих пишнот, у відповідності
з тими вимогами, які ставить ОСІДУ до оформлення молитовних
приміщень будь-якої громади. Зал міг би вмістити водночас,
як мені здалося, до тисячі вірних. Відчувалась сирість, бо
ж опалення такої будівлі взимку вимагає багато коштів.
Оглянувши
приміщення храму, вийшли на подвір’я, обійшли будівлю. Вчитель
розповідав як його будували, як він корегував архітектуру
споруди. Вирішили ж будувати Святиню саме тут, враховуючи
кучність проживання української еміграції в цьому північно-американському
регіоні.
Потім
ми з Вчителем пройшли до цвинтарю, на який привозять для поховання
урни з прахом померлих рунвірців зі всього світу. Я почував
себе тут дещо незручно, бо ж не мав квітів, щоб покласти їх
до могил цих відданих за свого життя Україні людей. Поки ми
ходили, жінки підготували на честь гостя обід. Тут були і
тости, і розповіді, і пісня. Я завжди теплим словом згадую
цю гостину, навіть таку деталь, як, знаючи тогочасну скруту
українських науковців, коли місяцями не виплачували зарплату,
Вчитель повернув мені витрати на проїзд до них. Проводи мене
до майданчика біля пошти, де зупиняється у Спрінґ Ґлені автобус,
були багатолюдні: як не як – гість із святого для кожного
з них Києва. В очах Вчителя я вловлював невимовне бажання
поїхати разом зі мною до милої його серцю України. Що б там
не казали, а у віці, коли тобі вже за 70, якийсь внутрішній
магніт тягне туди, де ти народився, де в рідній землі лежать
твої безпосередні предки, де ще стоїть батьківське гніздо
і де ще є хтось з твого роду.
Їдучи
в Спрінґ Ґлен, я знав багато тих упереджених оцінок Лева Силенка,
які давали йому, надсилаючи мені різні матеріали про рунвірівський
рух в Америці, – і рідновіри, і православні, і греко-католицькі
діячі української діаспори, з якими я листуюся. Дехто з них
знав особисто Силенка, з ним спілкувався. Але в тому й особливість
нас, релігієзнавців, що ми про все хочемо мати оціночну думку
на основі власного бачення і прочитання. В Спрінґ Ґлені я
з вдячністю одержав з рук автора «Мага Віру», де Вчитель написав:
«Людині Доброї Душі, Світлого Розуму; вірою в Єдиносущого
Господа Дажбога». Українським науковцям було подаровано
підбірку часопису «Самостійна Україна», інші видання конфесії.
Прийшлося мені майже протягом місяця возити по Америці (а
заодно й вивчати) цей багатокілограмовий книжковий багаж.
Після
цієї зустрічі я для себе і для тих, з ким веду мову про РУНВіру,
зняв оцінку «шарлатанства». Насамперед я мав перед собою людину,
яка всіма фібрами своєї душі віддана Україні, вболіває за
всі ті прикрощі, які ми маємо на шляху її становлення як самостійної
країни. І хоч , як православний, не поділяю світорозуміння
Вчителя Силенка, але водночас я толерантний до його світобачення.
Воно сформоване історією і долею України. Але якщо я бачу
її духовне майбуття на шляхах відродження власне Українського
Християнства, яке є нашою національною традицією, то Вчитель
не довіряє християнству. І тут сказати, що він абсолютно неправий,
не можна. Він шукає той важіль, який би міг утвердити в українців
українство, який би послужив духовною основою відродження
ними своєї національної державності.
Що
характерно, то це толерантність Л.Силенка. Він не відкидає
інші вірування, але наголошує, що кожному своє. І той, хто
в серці носить чуже, не зможе служити своєму. Тому не лише
можна, а й слід сприйняти без якихось упереджень і злослів’я
те, що Силенко взявся створити для українців їх рідну, відповідну
їх ментальності релігію. Адже й Ісус Христос спочатку творив
своє вчення для єврейства, до якого належав, не прийнявши
вищих чинів іудейської релігії як слуг свого народу. Українці
після відомого поглинення в 1686 р. Київської митрополії Московським
Патріархатом втратили свою Церкву. Вона вже була для них,
як образно писав Т.Шевченко, «Церквою-домовиною».
Наявне після 1686 року в Україні православ’я не служило своєму
народу, не було виявом його ментальності, культури й інтересів.
То ж поява РУНВіри є попервах виявом кризи релігійної духовності
українців, а не якогось прагнення окремої особи до самозвеличення.
Нині
багато говорять про національну педагогіку, національне виховання.
Коли мова заходить при цьому про формування з молодої людини
українця, я завжди відсилаю при цьому до Силенка. Тут ми маємо
чіткі імперативи й застереження. Цьому слугує і його віроповчальна
система. Саме тому вона заімпонувала українсько зорієнтованій
інтелігенції, яка, власне, а не якісь інші соціальні прошарки,
й пішла в РУНВіру. «Українські інтелігенти,
– пише Лев Силенко, – повинні стати
українськими не тільки за назвою, а й за змістом..., і не
погоджуватися бути московськими денщиками, «гряззю Москви».
Московська еліта сьогодні наполегливо впроваджує у світ і
політичні терміни: Росія і Європа. Москва не хоче ні з яким
народом Європи спілкуватися як рівний з рівним. Українці нічого
не загубили в Московії, крім кісток, на яких побудований їх
Санкт-Петербург. То ж нащадки Петра І повинні виплачувати
українцям компенсацію за жахливу експлуатацію українських
людей на всіх просторах імперії зла» (Молодь України.
– 2001. – 14 вересня). Та й не лише за Санкт-Петербург! Чомусь
німці мають платити за своє зло минулої світової війни іншим
народам, а Росія – ні. Цим питанням мав би зацікавитися Уряд
України і віднайти в такий спосіб кошти для оплати енергоносіїв
з Росії. Чом би тут не прислухатися до Лева Силенка?!
Мені
більше імпонує вчення Лева Силенка про велич людини, ніж те
святоотецьке розуміння її як немічного хлюпика, що має все
своє життя (якщо його можна через це ще й назвати людським
життям) віддати на підготовку до щасливого потойбіччя. Мені
здається, що тут Вчитель ближче стоїть до Біблії (а він її
не заперечує, бо ж розглядає як священну книгу, але іншого
народу), ніж той клір, який, в ім’я одержання для себе пожертв
і доходів, залякує мирян страшним потойбіччям, нехтуючи тим,
що людина створена за образом і подобою Бога. Відтак вона
має не скиглити, а розвивати в собі задатки творця і діяча,
пізнавати й утверджуватися, а не старцювати перед Богом зі
словами «подай», «допоможи», «помилуй» та ін.
Якщо
я тут скажу, що Лев Силенко є жертвою свого вчення, то певно
що значно не помилюся. Людина такого таланту і творчої вдачі,
якби перед нею стояло питання лише власного благополуччя і
величі, могла б багато зробити в якійсь іншій сфері і досягти
бажаного й значного, а зрештою озаможнити своє життя. Вчитель
пожертвував собою в ім’я України. Він не створив сім’ю, не
мав навколо себе постійне дружньо зорієнтоване оточення, не
жив в нормальних побутових умовах. Він жив надією, що його
почують, опанують його вченням, житимуть його ідеалом.
Лев
Силенко спонукав багатьох задуматися над історією України,
прочитати її не по тих московських установках, які ще й нині
живуть в головах багатьох «науковців» і в Україні, які кладуть
нас в тісну колиску «трьох близнюків
– білорусів, росіян, українців», «в люди» виводять
десь з XV-XVI століть, а прадавню нашу власну історію (до
XVIII століття) віддають комусь, а то й взагалі нею (навіть
іронічно) нехтують. Читаючи видання рунвірівців, я захоплювався
тим, з якою завзятістю і водночас любов’ю вони обстоюють самобутність
історії українства, його національної вдачі. Їх до болю хвилює
доля національних святинь українців – Хортиці, Трипілля, Кам’яної
Могили під Мелитополем та ін.
Лев
Силенко заставив задуматися і над тим, що кожний народ іде
до Бога своєю дорогою. Навіть християнство українця не тотожне
християнству москвина, що засвідчує наша обрядово-календарна
побутовість. Вчитель поставив також руба питання: що дала
тобі, твоєму народу та релігія, яку ти сповідуєш? Якщо ж вона
нічого не дала, то подумай, чому ти в її очах маєш бути нещасним
в цьому житті, подумай, чи не нісенітниця це якась, що ти
маєш народжуватися, щоб жити нещасливим. Хіба Бог погрожував
нещасливістю людині? Якщо так, то він не твій Бог. Знайди
свого. Рідний Батько і Рідна Мати своїм дітям ніколи зла не
бажають і не коять. Вони не родять їх для випробування на
вірність собі, а родять для реалізації себе в них. Вони не
пожертвують своєю ж дитиною за зняття того зла, яке самі скоїли
або ж, маючи на те можливість, не відвернули його. Відтак
людина, як дитя Боже має бути співпрацівником, а не прохачем
і споживачем на ниві Божого творіння і діяння.