|
|
(уривок
з поеми)
...Гине
совість Русі. Її сила
Що Ромеїв трясла, як вулкан,
Захиріла, як курка безкрила,
Як медвідь, що попав на капкан.
«Я»
її безборонне під тином,
Як забута каліка лежить.
Я родився її вільним сином,
Бачу все це, і серце болить.
Чим
потішить її, чим зігріти
Рани, серце, душевну нудьгу,
Щоб родилися в нас - кращі діти,
На владарство багаті й снагу.
Щоб
натхненні Дажбожі поети
України прославили світ,
І створили на щастя плянети
Пісню радості, сонця, не міт!
Міт
Ромеїв сьогодні вмирає,
Гаснуть пристрасті їхніх богів.
Рідна Віра моя воскресає
На просторах Дажбожих світів!
Русь,
о, Скитіє, Мати святая,
Як це сталось, що ти не є ти?
Я втру сльози твої, Всеблагая,
Душе Волі, Добра, Чесноти!
Києграде,
столице Трипілля
І Святине Орійських Племен,
Не владар Ти, монаше безділля
І безвихідь грядущих времен...
Полохлива,
понура картина,
Тихе рюмсання, чад, розп'яття,
Безпорадна адамська провина
І безглузде тупе каяття...
Алилуйщиків
тьма! Київ критий
Чорноризними юрбами. Тло
Панахидне, охляле. Розбитий
Град Русі, де владарство жило.
Десять
тисяч монахів! І чуда
Чудотворних ікон і владик,
Очевидно, не наших. Приблуда
Грек у нас на Русі чарівник.
Імена
русичівські могутні:
Ярополк, Святослав, Вогнедар,
Справді рідні такі, самобутні,
Хтось поганством зове, б'є, як твар.
Хтось
зумів нами нас покорити
І назвати «поганством» наш ум.
Щоб хотілось нам з рідного кпити,
Він його опотворив на глум.
*
* *
Ярослав
ГРУШКА
(Київ)
ДАЖБОЖИЙ
КЛИЧ
Земля
повернулась, і сонечко миле
Зайшло, не сказавши «прощай» –
Лиш небо ще трохи прощально світилось,
Далекий сіяв небокрай.
Тоді,
коли тихо у небі Вкраїни
І згасне небес синева,
Мовчазно-беззвучна мелодія лине
І чути Дажбожі слова!
Дажбог
– це та Воля, що править світами,
Ми бачим Його кожну мить,
Він сяє у Сонці, шумить із вітрами
І співом пташиним бринить.
Дажбожая
Дія нова й споконвічна
В Дажбожих творіннях живе
І кожне створіння безмовно і зично
Дажбог своїм кличем зове.
Промінчиком
сонця він кличе травинку,
Пташинку – небес синевою,
Він подихом вітру гукає хмаринку,
А зайчика вабить травою.
Як
сонячний промінь у синім безмежжі
Плекає зерня навесні,
Нас ваблять громи і космічні пожежі
Й галактик далеких вогні.
Це
кличе Дажбог нас туди, де комети,
Туманності й газовий пил,
Туди, де летять невідомі планети
У сяйвах далеких світил.
Щоб
мрії здійснились прекрасної днини,
Нам множитись треба й рости,
Щоб вів нас Дажбог по шляхах
надлюдини
В далекі, незнані світи.
Допоки
ми Расу й народ бережемо,
То мрії великі живі –
Бо дух надлюдини, з яким ми живемо,
Тече у Арійській крові!
*
* *
Богдан
ГНІДЕЦЬ
(Кузнецовськ)
КИЄВЕ
МІЙ
Києве
мій, болить душа,
Коли дивлюсь на Михаїла,
Який стоїть немов бовван
З щитом небесним Ізраїля.
Він
меч тримає, ще й з крильми,
Які жиди йому вчепили,
Щоб хоронив він клан жидів,
Які мій Київ захопили.
Таки
насунулась орда
Із візантійськими хрестами,
Щоби зробити з нас раба
Закони правди розтоптати.
Багато
втратили вже ми
Та Бога свого похулили
І Віру Рідную свою
В Дніпрі з богами потопили.
Не
бійся, не тремти, душа,
Адже родина в тебе сильна,
Дажбог навіки заповів,
Щоби в житті ти була вільна.
Щоби
любила Рід ти свій
Ще й звеличала свою Віру,
Та шанувала прабатьків,
Дажбога свого, свою силу.
Не
спи так глибоко, мій Рід,
Від сну глибокого прокинься –
Вже час настав, щоб твердо став
На Землю рідну й помолився
Дажбогу
свому – не чужим,
Що тебе у тюрмі тримали.
Тисячоліття вже пройшло –
Вже нове сонце засіяло!
Росою
вмийся та поглянь,
Яка краса навколо тебе!
Дніпро всміхається тобі
Та кручі з квітами весело.
Скинь
з себе, Києве, ярмо,
Що греки п’яні почепили,
Споївши князя тим вином,
Чужую бабу підсадили.
Тоді
ти, Київ, зацвітеш,
Тризуб засяє яскравіше,
Очистить землю наш Дажбог
Та Віру Рідную посіє.
Тоді
душа, намов би птах,
Злетить над Києвом з неволі
Та усміхнеться мов дитя,
Бо буде вже вона на волі!
*
* *
Гаїна
БИЧКІВСЬКА
(Тернопіль)
Журавлі,
журавлі,
Не курличте мені
Сумну пісню,
Бо й так мені сумно.
Сумно-журно, птахи,
Що пройшли вже віки
І не знаєм, хто ми.
Спопелили, украли,
Стоптали усе вороги...
Та зоріє уже
І земля віддає
Святу правду про нас, українців.
Але радість мала,
Бо охочих катма
Пізнавати коріння своє.
|
|
