Число 40
Червень 11010 р. Д.

Напишіть нам

Програма наступу українців,
або Подолати комплекс жертви

Коли я чую сльозливі або й агресивні нарікання про упосліджений стан українців в державі Україна і про потребу їхнього захисту, перед очима постає картинка з підручника зоології за 5 клас – «Червона книга України».

Комплекс жертви іноді досягає свого апофеозу у безглуздих вихваляннях на весь світ на кшталт «українців знищили найбільше». Не за горами той час, коли ми на рівних конкуруватимемо за статус глобальної жертви переслідувань №1. У мене це викликає огиду – не хочу, аби мої діти пишались слабкістю свої нації. Краще б нас боялися.

Статус «ображеного №1 у світовій історії» не є добрим стартовим майданчиком, трампліном для національного поступу.

Питання національної пам’яті – важливі. Пам’ять про мільйони жертв – є ключовим елементом державотворення. Однак, окрім шани померлим, знищеним різними окупаційними режимами, необхідно усвідомити, що пам’ять про геноцид українців є гулею від граблів, а не предметом культу.

Наша неспроможність організувати власну державу і захистити її стала причиною всіх наших історичних катастроф. Самі українці є винними у свої же геноцидах. Перед всіма народами в певний проміжок історії нависає загроза. Однак, не всі народи стають жертвами. Кивати на нещасливу історію, агресивних сусідів та світову змову означає морально готувати націю до нового геноциду та нещастя.

Така позиція несе в собі пасивність та інертність, важкий хрест слабкості та готовність до нових поразок. Питання не в тому, хто нас нищив, а в тому, чому ми дали себе нищити. Чому ми не дали по зубах червоному звіру?

І ось тепер ми знову чуємо партизанські заклики «захистити українців», що навіть знайшло своє відображення в «Програмі захисту українців» однієї з правопопулістських партій.

Дехто говорить, що треба встановити пропорційну квоту у владі для українців. Таке враження, що українці – це тупі, ні на що не здатні створіння, яких треба спеціальним законом завести у владу. Ми, що – нація неповносправних? Нація бездар, нездатних до боротьби і перемоги? Такий підхід ображає мене, українця.

Ці ж «захисники» виступають за автаркію та закриття кордонів. Слабкість є причиною закритості. Сильні нації ніколи не закривають кордонів. Відкриті кордони їм потрібні для експансії – культурної, економічної та інформаційної.

Зачинитись на своєму хуторі і обнести його муром – не спосіб захистити українців, а вияв духовної імпотенції. Виживають лише ті народи, які активні назовні, які відкриті для світу і прагнуть панувати.

Якби Британія, Франція чи Німеччина у свій час та й зараз реалізували програму захисту британців (німців, французів) вони б зникли з політичної карти світу. У світовій історії та геополітичній грі передбачено лише дві ролі – об’єкта і суб’єкта.

Хто замикається на своєму хуторі – одразу стає об’єктом нових геноцидів. Бо у цьому світі поважають лише сильних. Бо у цьому світі слухають лише тих, кому є що сказати.

«Захисники» ніколи не усвідомлюють себе частиною держави. Вони не можуть будувати. Протест і невдоволення – це їх стиль. У нас є держава. Недосконала, корумпована, бідна. Але є. Однак, цього не усвідомлюють ультраправі «партизани». Їм комфортно в андеґраунді. Їм личить роль ображених. Їм легко з позицій хуторянського «націоналізму» критикувати «ворожу» владу.

Їм не догодиш. Президент поставив монумент жертвам Голодомору, а вони вже калькуляторами рахують видатки і критикують проект. Не поставив би – вони кричали б про це. Президент поїхав на Красне поле і вшанував пам’ять вояків «Карпатської січі» – вони кричать про пробки, надлишок міліції і якісь не такі прапори. Не поїхав би – звинуватили в байдужості до історії. І так без кінця і краю. Вічне невдоволення пігмеїв…

Квиління чайки при битій дорозі. Скигління та мазохістське самобичування. Це – стиль української інтелігенції старого покоління, стиль шкідливий і небезпечний.

Український філософ Липа у своєму творі «Призначення України» наводить цікавий приклад з англійської історії. Тамтешнє військове керівництво під час І світової війни оголосило конкурс серед вояцтва на патріотичний слоган. Серед сотень гасел на кшталт «Я готовий померти за Корону», міністерство обрало «Я готовий вбити найбільше ворогів Англії». Саме тому вони й перемогли.

Доволі часто доводиться чути «українцям не дають…». Розкрутитися, розбагатіти, впливати… Права беруть. Ніхто їх не дарує. Ніякий спеціальний закон тут нічого не вирішить. Бо світ – це конкуренція націй і держав. Якщо ми кажемо, що якась «московсько-жидівська мафія» нам не дає розвиватися, то автоматично визнаємо, що ми – невдахи.

Може нам варто почати цінувати себе, а не звинувачувати когось у наших бідах? Може настав час бути проактивними? А не лише «захищатися», реагувати, обурюватися.

Головна задача сучасного українства – змінити спосіб мислення – з пасивного, приреченого – до проактивного, позитивного і наступального. Без формування успішного образу українця, без великої української візії, без «національної мрії» українці не відбудуться, як державна нація. І жодна «програма захисту» тут не допоможе.

Тому слід оцінювати ситуацію ширше і глибше, ніж це видно із зручних «патріотичних» партійних бункерів. Ми – велика нація з Історією. Нам є чим пишатися. Ми можемо навести лад в державі. В нас є що сказати і дати світові. І, врешті-решт, ми зобов’язані це зробити.

«Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ».

Андрій ЛЕВУС, «Українська Правда»