РОЗДУМИ
ПРИ ЯСНИХ ЗОРЯХ
Як
рунтато-опікун громади села Богоявленського я постійно думаю
– така вже в мене неспокійна натура, – як в уми богоявленців
поселити Святу і непохитну впевненість у тому, що українцям
потрібна РУНВіра – аби успішно боротися з темними силами,
які ось уже більш, як 1020 років пригнічують душу українця.
Ті
українці, які здібні мислити, розуміють, що фізичне звільнення
з рабства може зреалізуватися тільки після духовного звільнення
з рабства. Перед усякою дією завжди народжується ідея. Але
це відноситься тільки до людей, які звикли спочатку подумати,
а потім зробити якийсь вчинок, а не як християни: спочатку
зроблять якийсь злочин, для їхнього Бога угодний, а потім
йдуть до церкви, щоб їм відпустили гріхи.
І
подумав я: якщо богоявленці в своїй більшості вірять байці
про те, що при Радянській владі їм жилося добре, то чому б
мені не придумати їм байку по духу рунвірівську? Може вона
викличе в них сміх, хай навіть в мою адресу. Але ж посмішка
й сміх українця – це ліки від недуг і поганий признак для
юдо-християнських пасторів, бо вони позитивно сприймають тільки
сльози українців-гоїв: журіться, сумуйте та плачте! «Хай
обернеться сміх ваш у плач, а радість у сум!» (Іа.,
4:9).
Отже,
байка про те, як п’яна овечка стада Христового хотіла відібрати
варену ковбасу у тверезого вовка-язичника.
Жив
собі в Богоявленському смиренний Гаврило. Жив «як всі люди»
і не дуже випинався зі своїми поглядами на життя – щоб не
заклювали. І ось 8-го березня задумав Гаврило подарувати своїй
жінці подарунок, але не просто подарувати, а подарувати з
оригінальним компліментом. А оскільки Гаврило був людиною
набожною і свято вірив у Біблію, в якій оповідається про мудреця
Соломона, то вирішив він висловити свої глибокі душевні почування
тими словесами, які говорив у «Пісні пісень» пастух своїй
коханій Суламіті. І, виливши на себе пів-флакона «Тройного»
одеколону й купивши подарунок, Гаврило приходить додому і
з натхненням каже жінці такі слова:
«Очі твої голубині під кучерями твоїми; коси твої – як стадо
кіз, що сходять з гори Галаадської; зуби твої, як стадо вистрижених
овець, що виходять з купальні і з котрих у кожної пара ягнят
й безплідної немає між ними; шия твоя – як стовп Давидів,
споруджений для зброї, тисяча щитів висить на ньому – всі
щити сильних; черево твоє – жмут пшениці, обставлений лілеями;
два сосця твої – як два козлятка; шия твоя – як стовп зі слонової
кістки; ніс твій – башта Ліванська, повернена до Дамаску;
голова твоя на тобі, як Кармил (гора) – я закоханий у тебе!»
І,
сором’язливо відвернувши голову, подає жінці подарунок. Жінка
Гаврила, почувши такі словеси, як плюне в кулак та Гаврила
в морду: «То ти, падлюко, знову обкурений прийшов!»
Гаврило від такої несподіванки вискочив аж на вулицю і, потримавшись
за око, що вже почало запливати, пошвендяв до шинку та й напився
з горя. А після шинку пішов до Голови сільради поплакатися
у неї на плечі, бо вона у Богоявленському як мати рідна –
у всякому горі втіха. Та може й пудри дасть для бленда.
Йшов,
йшов Гаврило, та й розібрало його. І впав він легенько при
дорозі та й заснув...
Аж
їде, їде в Богоявленське Зельман на чорному джипі. Розкішні
пейси розгойдуються легеньким вітерцем і приємно лоскочуть
також розкішного шнобеля. А поруч ящик з вареною ковбасою,
але виготовленою не з падла, як для гоїв, а з якісного м’ясива.
І
раптом Зельман зирк – аж при дорозі лежить якийсь чолов’яга,
а навколо нього ходить вовк. І вовк то приблизиться до мужика,
то спересердя відійде й шкірить зуби (у вовка була страшенна
алергія на «Тройной», яку він нажив у часи «сухого закону»).
І бачить Зельман – на вовкові шуба класна. Ага – думає Зельман
– я зараз вовка прикормлю вареною ковбасою, а потім, при нагоді,
здеру з нього шкіру.
Ось
підходить він до вовка, так дуже обережно, і тиче йому під
ніс цілу палку вареної ковбаси. А вовк ковбасу цап, та разом
з ковбасою Зельману й пальці відтяв. Сів вовк поруч непритомного
Зельмана та й споживає здобич.
А
Гаврило вже трохи проспався на прохолодному березневому повітрі,
відкрив одне око й бачить у хмільному тумані, як сидить якийсь
миршавий чоловічок у сірій шубі, схожий на вовка, і їсть ковбасу.
Гаврилу їсти як захотілося... Піднімається він та i йде у
нього відбирати ковбасу. А вовк як розсердиться, почувши «Тройний»
одеколон, ковбасу під пахву та й пішов геть від Гаврила по
дорозі. А Гаврило за ним та все ковбаси просить. Ось так вони
і йшли, аж поки не дійшли до роздоріжжя, на якому стояв вказівник.
Одна стрілка вказівника показувала напрямок до лісу, а друга
– до Святині Різдва Лева Силенка. І вовк, як тільки побачив
напрямок до лісу, то, не роздумуючи, відразу й попрямував
туди. Бо, як кажуть, скільки вовка вареною ковбасою не годуй,
а він у ліс дивиться. Така вже вовча рідна віра, яка дає їм
можливість завжди мати варену ковбасу, не питаючись у всяких
там зельманів.
А
що ж наш Гаврило? А стоїть, підбитим п’яним оком дивиться
на вказівник і думає: а чи є в РУНВірі дешева варена ковбаса?
І то чуба почухає, а то ще десь...
Р.S.
Наступає нова епоха, нова ера. Люди прокидаються, знову відкривають
очі, починають користуватися своїм розумом. Час овечок стада
Христового закінчується. Починається час життя Розумних Людей.
Починається нова історія людства. Тут кожен повинен зробити
свій вибір сам. Сьогоднішня ситуація на Землі – це наслідки
вибору, яке людство зробило декілька тисяч літ тому. Сьогоднішній
вибір визначить наше майбутнє на десятки тисяч літ або...
на багато коротший період.
І
ще декілька слів хочу сказати про моїх юних дівчаток-помічниць
у проведенні Священних Годин – Ілону Гаврилюк і Катю Звягіну.
Ілона освоїла молитву Завершальну, а Катя – молитву нашого
Пророка й Учителя Лева Силенка. Ці дівчатка, а іноді й Дана,
й Іванка допомагають мені також приводити до порядку Святиню
перед Священною Годиною.
Катя
й Ілона щодалі краще вчаться засвоювати скарби національної
мислі, національних почувань, вчаться бути людьми духовної
волі, самодисципліни, відповідальности й самоутвердження.
Успіхів вам, дівчатка! Ви промінчики вранішнього сонечка Богоявленського!
Вірослав
МАЦІБУРА, Богоявленське