Коли
нинішня держава «Україна» будує церкви, то виникає питання,
а навіщо ж тоді нам Конституція, на святкування якої виділено
цілий червоний день у календарі і в якій чорним по білому написано,
що держава у нас відділена від церкви? Утішає хіба те, що ці
новозбудовані храми Христосові таки будуть колись нашими, тобто
українськими за духом.
Коли
запроваджують всіма правдами й неправдами християнство в школах,
то виникає питання, а навіщо ж у тій самій Конституції понаписували,
що ще й школа у нас відділена від церкви? Утішає хіба, що цей
примус викличе врешті-решт у школярів відразу до цього насаджуваного
християнства.
Коли
ж говорять все голосніше про впровадження ще й інституту капеланства
у війську, то виникає безутішно-сумне враження, що цією державою
керують люди, як би це м’якше сказати – без «царя» у голові...
Прочитав
у газеті Київської патріархії «Голос православ’я», число 10
за 2009 рік, зокрема, про «укладення
10 листопада 2008 року Меморандуму про співпрацю у справах душпастирської
опіки військовослужбовців Збройних сил України, який підписали
представники Української Православної Церкви Київського Патріархату
та Московського Патріархату, Української Греко-Католицької Церкви,
Римо-Католицької церкви, Української Автокефальної Православної
Церкви, Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів
та Духовного управління мусульман України». Тобто
запровадження інституту капеланства у війську йде повним ходом.
Що
ж то воно є таке за «капеланство» і з чим його їдять? Розібравшись
із питанням, я дійшов висновку, що це явище – сліпе копіювання
в наш час подібного інституту в дореволюційній Московській імперії.
І ті «діячі», які це просовують, анітрохи не задумуються над
тим, що у тогочасному війську не служили ні жиди, ні мусульмани,
ані інші інородці. Тобто у війську були практично самі лише
ПРАВОСЛАВНІ ХРИСТИЯНИ, тому присутність там попів-капеланів
була цілком виправданою, скажемо більше, необхідною. Вони виконували
як функцію духівників, так і функцію вихователів.
Коли
ж перемогли більшовики, то обидві означені функції взяли на
себе комісари-політпрацівники, яких наплодив проворний Лейба
Троцький. І тут теж було все логічно: комісари й були попами
комуністичної ленінської віри у «свєтлоє будущєє». Свою роботу
вони виконували досить успішно. Звичайно, наскільки дозволяла
це недолуга червона релігія.
Але
потім Совок благополучно помер, постала держава з назвою «Україна»,
але не як держава Українців, а великою мірою лише як уламок
цього Совка, котрий уже ніби й Совком не хоче бути, але ким
хоче – сам до кінця не відає. Адже ця держава боїться справжніх
націоналістів, (котрі й є сіллю будь-якої здорової держави)
як цвіль сонця!
Тому,
зрештою, й «маємо те, що маємо»...
І
ось як дзеркало цієї химерної держави є військо України. У війську
залишили совковий інститут політпрацівників, котрі не тільки
не мають якоїсь певної ідеології, не тільки часто не знають
більш-менш пристойно української мови, а й уявлення не мають
про Українську національну ідею, а історію України черпають
із «Краткого курса». Так ось до цього інституту хочуть додати
ще й інститут капеланів як п’яте колесо до воза. Тобто залишивши
майже недоторканою систему совіцького війська, хочуть, як данину
моді на реанімоване нині християнство, вживити у військо ще
й попів.
Але
найстрашніша не сама ця роздвоєність виховно-духівницького інституту,
а той факт, що у нас зараз самих лише православних ТРИ СОРТИ!
А ще ж є католики, уніати, різномасті протестанти, єговісти,
нарешті, юдеї, мусульмани, буддисти, рідновіри тощо – і всі
вони мають право претендувати й претендують на присутність у
війську! Цей духовний вінегрет важко собі уявити. Це у полку
буде дві роти православних, взвод греко-католиків, взвод мусульман,
відділення лютеран і відділення юдеїв, чи як? Чи може військові
частини будуть формуватися за релігійним принципом: у Криму
– мусульманські, в Галичині – уніатські, у Києві – протестантські,
а в Одесі – юдейські?
Чи
є хоч трохи олії у черепній коробці у людей, які опинилися біля
керма цієї держави? Вони що, хочуть релігійні чвари у війську
розпалити? Чи може поглибити в Україні ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ розкол
між переважно православними землями і переважно греко-католицькими?
І страшно взагалі подумати, що буде з військом на випадок, наприклад,
конфлікту в Криму, а може й широкомасштабної війни (а якщо не
для війни, то для чого тоді армії створюють?)! Одні формування
будуть воювати за Україну, другі – за Московію, треті – за НАТО-США,
а четверті – за Кримськотатарську державу? Невже 450 кнопкодавів
і численна армія президентських радників цього не розуміють?
Чи може вони свідомо все роблять задля того, аби розірвати країну
на клапті – і така версія, нажаль, не є фантастичною?..
А
як же бути з (назвемо його умовно) виховно-духівницьким інститутом
у війську України, – спитаєте ви? Відповім, що, найперше, він
має бути єдиним, а не роздвоєним.
По-друге, ніяких капеланів у війську
поліконфесійної країни не повинно бути – і це аксіома
для такої країни, яка хоче далі існувати й бути єдиною! По-третє,
задля пристойного рівня бойового духу війська виховно-духовною
функцією там мають займатися найбільш
патріотично (націоналістично) налаштовані представники нації.
Хто, спитаєте? А це ті люди, які об’єдналися у численні козацтва.
Бо саме на їх основі держава, – якби вона переймалася, звичайно,
не дерибаном своєї країни, а своїм народом і своїм військом,
– і мала б створити такий інститут!
Такий
процес уже йде, але складається враження, що це робиться без
певного плану, несвідомо. Козацтво до цього іде навпомацки,
набиваючи ґулі як сліпі кошенята, а отже, до усвідомлення цього
процесу можна йти дуже довго – так довго, що може бути пізно.
Так, нарешті створена Рада Козацтва при Президентові України,
що є значним кроком уперед. Проте і Президент, і, очевидно,
неукраїнське його оточення сприймають сучасне козацтво виключно
як етнографічний гурток, як шароварних споживачів горілки й
кулешу, що частково і є правдою. Але, на щастя, далеко не повною...
У козацьких організаціях (звичайно, тут не йде мова про промосковських
козачків) є сили, які хочуть і здатні якісно займатися виховною
роботою у війську України.
Залишається
сподіватися, що держава (якщо вона хоче існувати й залишатися
таки українською) нарешті зрозуміє ці, – загалом нескладні як
для державників (а не політиків-хапуг), – пункти і займеться
розбудовою єдиного Українського козацтва. І виділить
на це достатні кошти, приміщення, інформаційну підтримку тощо.
Для цього треба з усіх козацтв «висмикнути» у це державне козацтво
найбільш адекватних і активних козацьких ватажків, та й простих
козаків, із тим, аби це козацтво стало на голову сильнішим від
інших – і тоді потреба в інших козацьких організаціях поступово
відпаде й вони тихо зійдуть на обочину. Далі, вже під егідою
цього державного козацтва, потрібно створювати військові козацькі
училища виховників...
Але
я повторюся, для таких рішучих кроків радники Глави держави
мають бути якісно іншими – не кум-сват-брат і «розумний жид»,
а найперше націоналісти (патріоти), котрі й складають основу
будь-якої нації.