З
приводу косацької гри «Сокіл» («Джура»)
Цього
року нарешті було проведено довгоочікувану гру для школярів
10-го класу «Сокіл» («Джура»).
Довгоочікувану,
бо наказ Міносвіти (№855), що затвердив положення про таку гру
в школах, був датований далеким 2003 роком. І з тих пір наша
забюрократизована й корумпована у квадраті держава не спромоглася
палець об палець ударити для зрушення з мертвої точки справи
військово-патріотичного виховання школярів.
І
лише в кінці минулого року під тиском роздробленого між міріадами
гетманів-отаманів, однак досі живого в душі народу косацтва,
крига почала скресати.
Стараннями
Віталія Каленика, Анатолія Гриви, Станіслава Аржевітіна та інших
лідерів косацтва було створено Раду Українського Козацтва при
Президентові України. Вона «вибила» собі приміщення, відремонтувала
його на пожертви косаків і почала планомірно зацікавлювати відповідні
міністерства й відомства в необхідности запровадження подібних
змагань.
Якось
на черговому засіданні оргкомітету гри представник Міносвіти
слухав-слухав усіх, а тоді й запитує:
«А навіщо нам це? У нас що, мілітарна держава?» І
тут можна було би посміятися й списати на те, що прислали якогось
«не в темі», якби не було це дуже символічним як для нашої шкільної
освіти, так і для державної політики в цілому. Бо Міносвіти
вважає за потрібне вчити дітей алгебрі й хімії, а ось патріотичне
виховання обмежити… соняшниками за тином із глечиками на кілках.
А щодо військово-патріотичного виховання – так, то нехай в Америки
з Європою голова болить.
У
нашій державі вважають за потрібне витрачати шалені гроші на
пропаганду НАТО, тоді як на проведення фінальних змагань гри
«Сокіл» («Джура») не знайшлося у держави якихось 100 тис. грн.
і косаки мали пускати шапки по колу, аби зібрати мінімально
потрібну суму для проведення, здавалось би, такого необхідного
Україні заходу (хоча в держбюджеті навіть були закладені витрати
на розвиток косацтва, звідки й можна було би компенсувати витрати)!
І це тоді, коли за Хутором-Михайлівським усе голосніше гарчить
неситий ведмідь (який, до речі, вже посмакував грузинської крови
– і йому за це нічого не було), нашу свідомість налаштовують
на той лад, що НЕ МИ СЕБЕ САМІ МАЄМО ЗАХИЩАТИ, а заокеанський
дядечко про це має подбати…
Наших
же хлопців у школах нехай продовжують виховувати вчителі-жінки
та ще й, зазвичай, із християнсько-пацифістською мораллю (велика
їм подяка, звичайно, за цю важку працю, але хіба жінка може
виховати воїна?), а ось військово-патріотичне виховання, так
то, мовляв, не для нас – то для мілітаристів, у яких руки по
лікті в крові…
Але
ж ми побачили, як те ж НАТО «захистило» свого, як безперервно
заявляють на Заході, «стратегічного партнера» – Грузію. Тим
більше натівські вояки не готові будуть класти свої голови у
дуже вірогідній і значно більш масштабній війні за Україну.
Та й сам вступ до НАТО нам не скоро світить, як би того декому
не хотілося, бо переконати забамбулених українців у тому, що
НАТО те біле й пухнасте, а не «агресивний імперіалістичний блок»
(враховуючи, що сам Північно-Атлантичний альянс дає для такого
означення вагомі приводи), швидко не вдасться. А час піджимає
вже… Та, зрештою, і самі чиновники альянсу прозоро натякають,
що вони не збираються нас захищати, якщо ми самі не хочемо оборонятися.
Бо для вступу в НАТО потрібно, аби військові видатки складали
щонайменше 2% бюджету,
тоді як Україна кидає на оборону обгризену кістку – удвічі менше!
Невже
знову, як у січні 18-го, хочемо налякати новітнього Муравйова
голим задом і кинути на оборону держави 300 юнаків-ліцеїстів?!
Воно то, звичайно, християнство передбачає пацифізм і мазохізм
за означенням, але ж не настільки! Чомусь усі інші номінально
християнські держави не сприймають вчення Христоса так буквально,
а ось Україна хоче стати, мабуть, більш пацифістською за Ватикан.
І
ось всі ці невеселі думки безперервно рояться в голові… І найголовніша
з них – навіщо нам тоді держава взагалі, якщо вона не здатна
і не хоче нас захистити? Аби стригти з нас податки, а потім,
конвертувавши гроші в доляри, перегнати їх на офшорні острови
чи у швейцарські банки?..
Проте,
на щастя, хоч патріотів не густо серед держслужбовців, вони
таки є в громадських організаціях, зокрема, і в косацтві. І
ці справжні патріоти скинулися грошима й провели таки цього
року фінальну гру «Сокіл» («Джура») на достатньо високому рівні.
Старшокласники не лише перейнялися любов’ю до України та необхідністю
її захисту, але й були по вуха задоволені, так би мовити, самим
процесом виховання – змагально-захоплюючим, невимушеним і цікавим
– що порівняно із зав’язлою в зубах шкільною мантрою «любіть
Україну» є на кілька голів ефективнішим щодо наслідку самого
виховання.
Та
була іще одна ложка дьогтю у цій важливій справі. З подачі деяких
осіб гру «Джура» було використано ще й для сумнівної справи
християнщення України. Учасників гри вирішили повезти до церкви,
де їх зайвий раз намагалися «прилучати» до християнських цінностей.
І справа тут навіть не у тому, що християнство і військово-патріотичне
виховання – майже як вода й вогонь, а в тому, що, нав’язуючи
іменем держави в країні, де за Конституцією церква відділена
від держави, а школа від церкви, цінності якоїсь певної конфесії
– це не лише начхати на ту ж Конституцію, а й роз’ятрити в суспільстві
міжконфесійні конфлікти. І це єдина причина, чому автор цих
рядків не захотів брати участь у підготовці та проведенні гри.
Хоча,
розважливо потім подумавши, переконав себе і зараз хочу переконати
однодумців-рідновірів, що брати участь у цій справі таки треба.
Треба входити в обласні, районні штаби гри, йти безпосередньо
в школи аби готувати команди. Зціпити зуби, коли дітей тягнуть
до церкви і прививають їм там чужовір’я, але допомогти вивести
на достойний рівень дуже важливу для України справу – військово-патріотичну
косацьку гру «Сокіл» («Джура»).
Та
й, зрештою, для того, аби в майбутньому відділити таки зерно
від полови – військово-патріотичне виховання юнаків від занепадницького
Ісусового впливу.
Анатолій
ІВАЩЕНКО