Число 39
Листопад 11009 р. Д.

Напишіть нам

Плекаймо силу!

Однією з найбільших проблем нашого суспільства є поблажливість до слабкості. Не так фізичної, як духовної. Я маю на увазі лінивство, страх, байдужість, слабкодухість, заздрість, хтивість, марнославство тощо.

Нам не згадують про наші недоліки, не змушують з ними боротись, взамін отримуючи нашу підтримку та мовчазну згоду на право ЇХ мати ці ж самі недоліки і бути віддзеркаленням суспільства – начебто представляючи наші інтереси.

ВОНИ мають всі наші чесноти і недоліки, а що чесноти нині не у фаворі у народу – то вони не притаманні і нашим обранцям. НИМИ керує страх, тому ЇМ вигідно, аби ми деградували –- так ми є слабшими, а отже, безпечнішими для НИХ. ВОНИ –- нікчемні пігмеї, що швидко плодять собі подібних.

Раніше ВОНИ не могли пройти природній відбір –- і помирали ще в дитячому віці. У ті часи, коли понад усе цінувались хоробрість, мужність, вправність, наполегливість та фізична сила, кожен, хто не мав цих якостей, автоматично ставав здобиччю спершу диких звірів, а згодом – диких племен чужинців. Спершу ЇХ просто фізично знищували, а потім почали перетворювати на рабів. Можливо, саме це і дало початок культу слабкості, адже раби отримали страх, а рабовласники – лінь.

Завдяки людському розуму ми, начебто, зуміли обдурити природу, і слабкі вже не вмирали одразу. Однак, на жаль, це призвело до появи ще глибших проблем. Для поповнення дешевої робочої сили рабовласники змушені були здійснювати нові завоювання, підкорювати все нові й нові народи. Для утримання в покорі завойованих народів їм нав'язувалась окупаційна адміністрація. Так було зламано первинний принцип формування влади – коли плем'я саме обирало свого вождя - кращого з кращих.

Для того, щоб стати керівником, вже не обов'язково треба було бути мужнім, сміливим, сильним. Інколи достатньо було догодити і підлеститись до імператора або його підлеглих. Найкраще ж догоджати вміли самі раби. Так, використавши таку слабкість імператора, як марнославство, вони могли отримати певну владу. Але свідомість їхня залишалась рабською. І, отримавши цю владу, вони вже думали не про те, як ефективно виконувати свої обов'язки, а про те, як створити видимість їх виконання. Так з'явилась корупція та зловживання владними повноваженнями.

Щоб надалі залишатись при владі, їм необхідно було заручитись підтримкою більшості населення. Таку підтримку їм вдалось отримати, потураючи слабостям народних мас. Вони переконали народ у тому, що йому більш не треба думати, за нього подумають провідники, що всі люди мають бути в усьому рівними, тому необхідно просто "не висовуватись", а задовольнятись тим, що тобі дадуть "мудрі керівники". Так виникла сучасна "демократична" форма правління.

Сьогодні рівень виродження суспільства досягнув тієї межі, при якій у "пересічного громадянина" слава викликає не повагу та захоплення, а заздрість, чесність викликає подив, хоробрість викликає страх, а культура, любов до прекрасного – зневагу.

Але для чого ЇМ потрібна ця влада? Для того, аби, використовуючи свої вроджені здібності до управління, примножувати достаток, збільшувати чисельність, розвивати культуру та обороняти всі здобутки своєї нації? Сумніваюсь…

Влада ЇМ потрібна для того, аби вгамувати свої комплекси неповноцінності, страхи та заздрість до тих, хто дійсно має природжений талант до управління.

Погляньмо на інші країни світу – адже при всій своїй зовнішній привабливості, за "тональним кремом" цивілізованості, благополуччя та демократії країн Європи та Північної Америки, ховаються ті самі проблеми, що маємо й ми. А свій "тональний крем" вони виготовляють з нашої сировини - тому й поширюють свої "демократичні цінності" на весь світ – завдяки створеному ними ж процесу глобалізації. Вони фінансують громадські організації, що говорять та роблять речі, які їм вигідні. Вони дають нам гасла та ідеї, які розкладають наше суспільство. Вони пропонують нам моделі управління державою, які можуть призвести до зникнення самої держави в принципі.

І сьогодні виявами діяльності такої влади є, на перший погляд, благородні речі. Наприклад, соціальні гарантії та пільги. Це перше і найголовніше джерело будь-якої корупції. Це – механізм формування цивілізації трутнів і гноблення здорових сил у суспільстві. Для того, аби фінансувати всі ці соціальні програми, встановлюється надзвичайно високий податковий тиск в першу чергу на малий та середній бізнес. Це, як наслідок, призводить до ухилення від сплати податків та виникнення тіньової економіки.

Для існування тіньової економіки доводиться платити контролюючим органам в обхід держави. Так виникає корупція. Більше того, там, де існують пільги – виникає можливість зловживань через перерахунок коштів на забезпечення "позитивної дискримінації" – адже надану пільгу ніколи не можна точно оцінити в грошових одиницях. Так виникають "відкати". А вся ця "соціалка", насправді, майже ніколи не доходить до цільової категорії населення.

Та навіть, якщо розглянути теоретичну ситуацію, коли соціальні програми дійшли до своєї цільової аудиторії. Чи принесе це їм користь? Однозначно – ні! Цим держава створює ситуацію, коли вигідніше відноситись до "пільгової категорії населення". Якщо ти маєш посвідчення чорнобильця, сироти чи інваліда – ти менше платиш за квартиру, за проїзд, безкоштовно навчаєшся на престижних спеціальностях у престижних ВУЗах (навіть не маючи відповідних знань та здібностей), отримуєш підвищену стипендію, фінансову допомогу від держави… і зовсім не обов'язково дійсно бути сиротою, чорнобильцем чи інвалідом. Ось іще одне джерело корупції… Однак, якщо ти купуєш собі таке посвідчення, ти не просто робиш аморально і протизаконно – ти даєш установку вищим силам – і вони реалізовують записане у посвідченні – ти стаєш або сиротою або інвалідом…

Справжнім же сиротам та інвалідам ці пільги образливі. Сама їх наявність говорить про те, що держава вважає цю категорію громадян занадто нікчемними, щоб, наприклад, навчатись на рівні з іншими дітьми, або заробляти стільки ж, скільки звичайний працівник. Цим держава ніби нагадує про те, про що ці люди думати не хочуть – про їхнє горе, і позбавляє бажання змагатись за гідне життя в здоровому суспільстві. І вони не змагаються – переважна більшість складає руки і живе за рахунок державних ін'єкцій. Вони звикають, що хтось їм зобов'язаний дати, і для цього їм достатньо просто існувати. При цьому значна частина починає деградувати ще більше – шляхом вживання алкоголю, тютюну, наркотиків або просто – шляхом самогубства.

Те саме стосується різноманітних благодійних організацій та вуличних жебраків. Я розглядаю ці два явища разом – адже вони мають спільну природу. І перше, і друге ґрунтується на одному з найнижчих людських почуттів – на жалості. Це останнє почуття, яке йде після ненависті, презирства та огиди. Однак деякі спритні ділки зуміли, експлуатуючи його, створити вигідний бізнес.

Що змушує дорослу людину з достатньо високим рівнем інтелекту давати гроші "на хліб" чоловіку з пропитою фізіономією та перегаром на пів-квартала? При тому, що ця людина точно знає, який "хліб" купуватиме така людиноподібна істота… Невже якийсь благородний порив? Почуття відповідальності за долю людства? Та ні, тут, швидше за все, свою роль грає бажання возвеличити себе в своїх очах. Заспокоїти той самий свій комплекс неповноцінності і підтвердити для себе, що є ще більш неповноцінні, ніж він сам. Але таким жестом ці "благодійники" не вирішують проблему, а лише поглиблюють її. Вони фінансують "робочі місця" працівників соціально-непотрібної сфери – від "акторів-виконавців", до "режисерів-постановників" та "продюсерів", які, зазвичай, залишаються в тіні від людських очей.

Більшість благодійних організацій працюють за тою ж схемою, з єдиною різницею - від їхніх "працівників" не смердить.

Почуття жалості так само безсоромно експлуатує і наша політична псевдоеліта. Досить лишень жалібно та слізно розповісти жахливу історію про те, як безсердечно та несправедливо тебе звільнили з посади прем'єра, як тобі заважають працювати злі тьоті та дяді, як тебе отруїли ворожі спецслужби або як тебе хотіли "пристрелити" яйцем "божевільні" націоналісти – як електоральні симпатії до кандидата стрімко зростають! І можна вже зовсім не розповідати про те, що, в принципі, існує ще й якась там передвиборча програма і історія невиконання попередніх передвиборчих обіцянок… кого це цікавить, якщо "дитятко плаче", що його назвав негарним словом мер Ужгорода… треба його "заколисати" своїми голосами…

Однак батьки знають, якщо виконувати всі забаганки свого чада – воно вилізе вам на голову і ще й ноги звісить! Тому робити подарунки необхідно не через жалість, а за сумлінну поведінку, за успішне виконання домашніх завдань та гарні оцінки.

Ще хотів згадати про питання толерантності та гендерної рівності. Чому всі західні фонди підіймають ці питання та фінансують проекти, спрямовані на вирішення проблем, яких саме в нашій державі де-факто не існує?

Україна – одна з не багатьох держав, в яких існує максимальна гармонія у стосунках між чоловіком та жінкою. Так склалось історично. Ми ніколи не мали інквізиції, що спалювала жінок на вогнищах, не продавали жінок на ринку, не видавали жінок заміж при народженні. Ми – єдина в світі країна, де дівчина мала право засватати хлопця, що відобразилось і в народних традиціях.

Про українських дівчат ходять легенди по всьому світу – як про непереможне плем'я амазонок. Традиції матріархату глибоко вкорінені в нашу свідомість, наш побут і пронизали все наше життя. Насправді, жодна українська жінка не має реальних, а не надуманих, проблем через свою стать. Якщо жінка – професіонал у своїй справі – при бажанні вона зробить успішну кар'єру. Ми бачимо чимало жінок на ключових посадах у державі – як на найнижчому, так і на найвищому рівні.

Те саме стосується ставлення українців до представників інших націй, інших політичних поглядів та інших віросповідань. Всі ми завжди нормально уживаємось тисячі років, і проблеми виникали виключно у вигляді відповіді насильством на насильство з боку якоїсь конкретної етнічної чи релігійної групи. То чому ж нас із усіх сил намагаються переконати, що ми таки маємо ці проблеми?

За розмовами про толерантність та гендерну рівність, насправді, відбувається спроба протиставити та посіяти ворожнечу між націями, віруючими, статями. Нам намагаються довести, що з жінки треба зробити чоловіка, в той час, коли насправді чоловіків необхідно робити з самих чоловіків… суспільство, що збудоване з несправжніх чоловіків та несправжніх жінок – слабке суспільство.

Отже, висновок. Нас хочуть зробити слабшими. І роблять. Цілеспрямовано, впевнено, систематично. Давайте чинити організований опір таким діям, поки ще є кому його чинити… а найкращий захист – це наступ.

Соціальні програми держави мають бути спрямовані на розвиток, а не на деградацію. Створив здорову родину – отримай в подарунок житло. Народили здорову дитину – отримай рахунок на її ім'я. Ведеш здоровий спосіб життя, не вживаєш ніякої гидоти, займаєшся спортом та громадською діяльністю – отримай премію! Бути здоровим та активним має бути вигідно.

Жебрацтво необхідно зробити кримінальним злочином, а почуття жалості – викинути на смітник.

Громадські організації мають займатись не тими проблемами, на які дають гранти, а такими, які дійсно необхідно вирішувати негайно, на які є запит з боку громади!

Отож давайте будемо пильними – необхідно бачити саме коріння проблеми – аби можна було їх вирішити. Не дамо себе ослабити! Плекаймо силу!

Дмитро СІНЧЕНКО, "Народний Оглядач"

* * *

Знову насуваються вибори

Я особисто вже кілька разів голосував на виборах, і цього разу голосуватиму, за «Свободу» та її лідера Олега Тягнибока. Бо їхня програма близька сповіднику РУНВіри. Голосуватиму в першому турі. А у другому не голосуватиму, бо ВО «Свобода» чи її лідер туди ще, ой як не скоро пройде! Тобто якби Україна складалися з Тернопільської, Франківської та Львівської областей, то «Свобода» би гарантовано вийшла у другий тур, але (на горе чи на щастя?) в Україні є ще Поділля й Слобожанщина, є Запоріжжя й Закарпаття, є Донбас і Таврія... Так ось про тамтешніх виборців «Свобода» чогось не надто хоче думати.

Я про що? Я про те, що аби грати в гру під назвою «загальні прямі вибори», треба принаймні знати закони цієї гри. А закони тут такі, що виборцю перед виборами треба співати лише те, що він хоче почути, треба його хвалити й обіцяти золоті гори, а не повчати його чи виховувати. Співати про високі зарплати і, одночасно, про широкі соціальні пільги, про дешеві товари для споживачів і, одночасно, про високі ціни виробникам, про українізацію в Галичині і, одночасно, про московщення в Таврії. Треба палко виступати за визнання ветеранів УПА на Волині й, одночасно, мусолити «вєлікую пабєду над фашизмом» на Донбасі. Як би це не здавалося цинічним і підлим. Бо тут, коли хочеш приймати участь у виборчій грі й хочеш колись перемогти у ній, то таки треба ознайомитися iз законами жанру...

При всій повазі до боротьби УПА й усвідомленні, що її ветерани мають бути шановані в суспільстві набагато більше, ніж ветерани-червоноармійці (а тим більше енкаведисти), сучасній українській політичній партії виставляти це головним пунктом своєї програми – значить передрікати себе на поразку. І вже зовсім неприпустимим невіглаством є пропаганда на бігбордах дивізії СС «Галичина» від імені партії, як це сталося нещодавно у Львові.

Хоча, звичайно, якщо ВО «Свобода» ставить за мету перетягнути до себе з інших патріотичних партій усіх активних і свідомих людей, то це одне, але якщо метою є перемога на виборах, то така позиція абсолютно програшна. В суспільстві проводити просвітницько-виховну роботу, зокрема, й щодо боротьби УПА, потрібно й необхідно, але ж цим не має перейматися політична партія! «Свободі» було б розумно створити низку громадських організацій, фондів тощо, які й займуться впритул цією ділянкою роботи, але сама партія має триматися подалі від них, а виводити в передвиборних трелях-переливах лише те, що приємно вуху середньостатистичного виборця. При тому, – що важливо для надто неоднорідної країни, – виводити тільки те, що хочуть почути у конкретному її кінці. Тільки тоді можна сподіватися на перемогу по всій країні.

Запитаєте, за кого ж голосувати з реальних кандидатів? Україна зараз стоїть перед загрозою розриву, а тому для людей, які переймаються соборністю, найперше треба віддавати свій голос за силу, яка об’єднує Україну, яка має приблизно однакову підтримку як на сході, так і на заході України. Такими силами не є ні партія Януковича, ні партія Симоненка з однієї сторони і ні партія Ющенка, ні партія Тягнибока – з іншої. І як би хто не ставився до Юлії Тимошенко, яка би вона не була цинічно-брехлива, яких би газових угод вона не понапідписувала з Москвою і яких би дурниць не натворив її уряд, але іншу реальну на сьогодні силу, яка б, до того, ще й не роз’єднувала, а об’єднувала країну, на сьогодні знайти важко.

Тому я для себе визначився – у першому турі голосую за Олега Тягнибока (аби хоч трохи підняти його рейтинг із тією метою, що його сила таки з часом зрозуміє закони виборчого жанру і підкорегує свою програму й свої передвиборні гасла), а в другому – за Юлію Тимошенко.

А ви, шановні читачі, думайте.

Іван ПРИЛУЦЬКИЙ