Число 27
Серпень 11005 р. Д.

Напишіть нам

Вагонні розмови
Розмова четверта

Сьогодні я знову в електропотязі. Їду відвідати родичів. У вагоні, як завжди, гамірно. Продавці газет та морозива вголос рекламують свій товар. Іде торгівля. Хоча і не дуже жвава. Хтось купує газету, хтось морозиво. Мене цей товар не цікавить. Мені цікаво, ба, навіть інтересно, чи будуть співаки. Диктофон я вже приготував. Хочеться записати щось нове. Потяг рушив, хоча і в не дуже далеку дорогу. Так є. Першими співаками у вагоні стали циганчата. Той же репертуар. Записи їхніх пісень в мене вже є. Мені цікаво, чи буде молодий хлопець-співак? Уже «П’ятий парк». Вагон попов-нився пасажирами. Залишили вагон продавці газет та морозива. А ось і він з акордеоном. Зачинив за собою двері і під акомпанемент акордеону почи-нається пісня:

Чому, чому тебе я полюбила,
Чому, чому довірилась тобі?
Якби не ти – сумна б я не ходила,
Якби не ти – не плакала б в журбі.
І так дівча цю пісню гомоніло
А буйний вітер трави колихав.
Нема, нема не вернеться ніколи
Той найдорожчий, що мене кохав!
Його нема, хоча кохання було,
Та найдорожче – те, що нині є!
Воно живе, воно нам творить Дійсність.
Оце сучасне і майбутнє в’є!
Добро і Зло – дві сторони медалі,
Вони існують без конкретнх меж!
І світ стоїть завжди на протиріччі,
І сприйняття іде тут з різних веж!
В Природі є Гармонія й Порядок -
У цьому Воля Неба і Закон!
Ніщо не вічне за отим Законом.
Усе відходить – в тім числі й Покон.

Як завжди, після закінчення пісні, іде збір пожертв. Хтось дає, хтось робить вигляд що його це не обходить.

Ще під час виконання пісні я звернув увагу на двох моїх сусідок, що сиділи навпроти. З їхніх окремих висловів я зрозумів, що вони «свідки Єгови». Обидві ці пані, коли проходив співак, відвернулись. Зате дві інші, що сиділи поруч, дали досить щиру пожертву, по п’ять гривень. Невдовзі обізвалась одна із єговісток:

– Я знаю цю пісню. Її співали ще за часів моєї молодості. Та ж мелодія, але він переіначив слова. За такі слова, не те що платити, а взагалі він не вартий доброго слова. Бо, що то значить: «Ніщо не вічне за оцим Законом. Усе відходить в тім числі й Покон». Те, що є, не вічне, з цим згідна. Але ж гряде царство Єгови і воно буде вічне! Навіть звичайний християнин, який вірить в рай, не на Землі а на Небі, не повинен би йому за цю пісню давати пожертву. Хіба православні чи католики не вірять у вічне життя на Небі? І ще співає: «Добро і Зло – дві сторони медалі, Вони існують без конкретних меж!» Як Ви можете за отакі слова давати пожертву? По Вашому, що Ісус Христос, що Диявол одне і те ж? Тож є Добро і Зло. Я б хотіла почути Вашу думку, щедрі жертводавці. Невже Ви не зрозуміли, що автор пісні (можливо сам співак) є антихрист? Як можна звалити в одну купу Добро і Зло, тобто Христоса і Диявола?

Одна із пань, яка дала за виконану пісню щиру пожертву, відповіла:

– Що Ви маєте на увазі: «є антихрист»? Хіба на планеті Земля, яка налічує більше семи міліардів людей, всі християни? Тільки в середовищі християн є більше трьохсот різних сект. Сповідників культу Ісуса Христа менше двадцяти вісьми відсотків Людности на планеті Земля. Переважна більшість Людства дотримується думки, що достойна та Віра, яка толерантно ставиться до інакшевіруючих, і не зве їх поганими, бовванами, нечестивими та іншими образливими словами. Величність Бога в тому, що Він дав людям Волю розуміти Його так, як хто бажає. І вихована Людина ніколи не буде казати: вір в Бога так, як я вірую, а ні – назву тебе безбожником, і битиму. Кожен розуміє Бога чи не розуміє так, як дозволяє йому розвиток його душі і розуму. До якої церкви чи секти належите ви, шановні, що так не вподобали собі пісні, яка тут прозвучала?

– Ми свідки Єгови, – каже пані, що затіяла розмову, – і керуємось в своєму житті Святим Письмом «Біблією». Ми згідні з тим, що на сьогоднішній день на планеті Земля ще править Диявол, протилежна сила Христосу. Але гряде на планеті Земля «Царство Єгови». «Біблія» передрікає, що невдовзі на Землю прийде доба миру й справедливості, коли кожна сім’я матиме власне приємне житло. Люди втішатимуться досконалим здоров’ям і вічним життям. Після цього, коли настане така доба, ніякі покони вже не будуть підлягати зміні. Зло щезне. Запанує тільки Добро та Любов.

– Як мені відомо, – каже пані протилежної сторони, – Бог Єгова є творець. Є Всевічний. Між іншим, ім’я Єгова (Ягве), походить із кореня слова Буття. Навіть у вашому Святому Письмі пророк Ісая, каже: «Бо ось я творю нове небо й нову землю...» Невже ви на повнім серйозі сприймаєте те, що Всевічний Творець може перестати творити? Як бачимо із Ісаї, Бог творив до постання Того що Є і раніше. Не думаєте ви, що Тарас Шевченко неправий, коли казав: «Все йде, Все минає і краю не має». Невже Творець зупиниться на тому, що не буде більше дітей, що вовк і ягня будуть пастися вкупі, і лев, наче віл, буде їсти солому, а порох буде харчем змія, як каже Ваше Святе Письмо «Біблія» устами Ісаї. На нашу думку, скажімо, щоб лев їв солому на рівні вола, необхідно спершу переіначити цього лева. Бо при всьому бажанні лева, лев не може жити соломою. Потрібно переіначити його природу. Але тоді лев не буде левом. Ні я, ні моя подруга не віримо в таке. Таку оповідь ми відносимо до царини казок.

Ми віримо, що Бог – Будівник Світу, Світ у Богові і Бог у Світі. Світ не родився – Світ вічно був, є і вічно буде Світом. Бог – Свідомість (Самоволодіюча Сила) Світу. Без Дажбога (ми сповідники Рідної Української Національної Віри і для нас ім’я Бога – Дажбог (Датель Буття)) Світ не може бути Світом. За нашим розумінням, пісня, яку виконав досить талановито молодий хлопець, не є гріховною. Цей співак по-своєму славить Величність Бога. Будь-яке Творіння чи Будова опираються на певні закони. А закони такі, що навіть виходячи із «Біблії», існує Добро і Зло, Диявол і Христос.

– Виходячи із ваших слів, – каже єговістка, – ми, як Люди, маємо також право на свою думку, на своє розуміння Бога. Наступна зупинка наша. На прощання хочу вам сказати, що Ісус любить вас.

– Щиро дякуємо вам за приємну звістку; що Ісус любить Нас. Дажбог (Датель Буття) є Родич всього Людства, ясна річ, що і вас, єговістів, також. І Він, Дажбог, Родич наш, любить всіх людей так, як люблять родичі дітей своїх. Хочу вам сказати, що Бог один, Він тільки різними народами по-різному називається. Ви, як українці, чомусь Бога звете по імені, яке Йому дали жиди. Українці такі ж діти Божі, як і жиди, і мають право славити і звеличувати Господа українським іменем.

– Такі настанови не для нас. Ми брати во Христі. Для нас нема «ні грека, ні юдея». Наша зупинка. Нам виходити. Не забувайте, що Ісус любить і Вас.

– Дякуємо. Не забудемо. Не забувайте і Ви, що всі Люди діти Божі. Датель Буття-Дажбог наш величний, суворий і ніжний, як рідна мати.

– До побачення.

– Всього доброго.

Сповідники Бога Єгови (Ягве) пішли до виходу. Пані, що назвали себе рунвістами, замовчали. Незабаром одна із них вийняла із сумки книгу на якій було написано: Лев Силенко, «Гість з Храму Предків» і почала читати:

Людство молиться в тьмі: конче треба
Мозок кормом новим годувать.
Україна покликана Небом
Хід Європі новий показать.
І поклонники Маркса і Будди,
Могамета, Ісуса і Тьми,
І немудрі, і мудрії люди
Схочуть бути новими людьми.
Я судитиму тих, що судили
Рідну Віру на Рідній Землі,
Що в Дніпрі мою Волю втопили,
Честь мою і натхнення мої.
Я судитиму тих, що судили
І Дажбога, і Волю, і Рать,
І народ мій коритися вчили,
Вчили зайдам поклони складать.

Прийшла пора і мені іти до виходу. Моя зупинка. Сказавши дівчатам «Дякую. На все добре» я подався туди, куди їхав. Від почутих розмов в вагоні потягу роїлись думки, і я вирішив поділитися почутим з іншими людьми.

Цікаво було б почути Вашу думку, любий читачу, відносно таких розмов. Всього найкращого Вам, що є під Сонцем!

Миролюб ЯВІР, Львів

* * *

Батьківський клопіт

Батько тяжко зітхнув. Колись це мало статися. Його красуня дочка вже доросла і не дивно, що у неї з’явився залицяльник та ще й із серйозними намірами. Не подобалося одне – залицяльник не був ані рунвістом, ані хоча б язичником для початку. Невже серед рунвістів мало гарних хлопців? Його релігійні та ідеологічні переконання були для батька таємницею, але втішала думка про те, що донька не зустрічалася би з чоловіком вороже налаштованим щодо рідновірства. Світана з народження дихала свіжим повітрям РУНВіри – це було її життя, її доля. Хотілося вірити, що й тепер, коли постало питання подальшого майбутнього, інтереси РУНВіри стануть на перший план.

Світана бачила, як важко батькові давалися думки про її заміжжя, про її вибір подальшої долі.

– Не турбуйся, татку. Я дещо придумала. Гадаю ти мене зрозумієш і підтримаєш. Я ще не дала відповіді Андрію – я дала йому МАГА ВІРУ. Коли він прочитає її, ми поговоримо ще раз про наші подальші стосунки.

– Цікаво ти придумала, – відповів батько.

Йому трохи відлягло від серця. Отже його єдина дитина піклувалася про продовження українського роду, рунвірівського роду і це, безумовно, гріло душу.

– Але, що буде коли він, той Андрій, не сприйме мудрих слів нашого Учителя Лева Силенка?

– Тоді наші шляхи назавжди розійдуться. Та мені б цього не хотілося. Знаєш, тату, багато в чому його думки й переконання перетинаються з нашими, з тим про що ми говоримо на Священних годинах. Але… Мені лишається тільки чекати.

З того дня Андрій не подавав відомості про себе – не дзвонив, не заходив. Він ніби перестав існувати для цієї сім’ї. Батько досить спокійно ставився до цього, але не Світана. З кожним днем її хвилювання збільшувалося. Вона не знаходила собі місця ані вдома, ані на роботі – вибігала на вулицю, але й там не було очікуваного спокою. Кілька разів вона поривалася навіть подзвонити йому, але в останню мить зупинялася перед телефоном. Ні, цього не можна було робити. Нехай сам прийде до РУНВіри, до неї – і не тому, що важливе просте кохання, яке змириться з її дивацтвом, як вважало багато її знайомих, а тому, що йому теж важливі слова МАГА ВІРИ і серце так само болить за Україну, за її народ. Не вірилось, що усе ось так безславно закінчиться.

Батько заспокоював як міг, та у самого стискалося серце. Він не хотів аби його єдина донька страждала та ще невідомо за ким. Не рідновір, чужий, який вкрав серце дівчини і втік – сховався десь у нетрях космополітичних ідеологій.

Між тим минув тиждень. Добігала кінця неділя у важких роздумах. Світана під вечір зачинилася у своїй кімнаті. Оплакувала свою долю. Ніхто ніколи не зрозуміє її, не розділить її переконань, не піде з нею пліч-о-пліч крізь буревії незгод до перемоги рунвірівських ідей, ідеалів. Ніхто й ніколи зі сторони, чужий, не сприйме вчення Лева Силенка, якщо не жив цим підсвідомо все своє життя. Вона нікому не потрібна зі своїм вантажем знань, віри, зі своїм не таким як у всіх життям. Андрій дивувався з першого дня знайомства її способу життя, святам, які вона святкує і які відверто ігнорує, її серйозності стосовно питань моралі, віри, релігії. Він сприймав усе як є – у чомусь погоджувався, щось вважав зайвим, але кохав її таку, справжню, з усім гамузом думок, сумнівів, переконань. А тепер? Він напевне злякався, коли постало питання про його прийняття РУНВіри. Як було важко їй, Світані, у цьому вакуумі незнання, непоінформованості.

Так вона і задрімала із мокрими доріжками від сліз на щоках, із важкими думами. З небуття раптом вирвав дзвінок у двері. Серце підскочило, ледь не вистрибнуло з горла і шалено закалатало у грудях. Кров зашуміла у вухах і Світана на мить втратила здатність чути. Але вона завмерла і вперто стала дослухатися до звуків за межами кімнати.

Батько відчинив двері і з подивом побачив за ними Андрія. Він мав втомлений, але щасливий вигляд. Очі горіли якимось дивним вогнем, що бив із середини хлопця. Було видно, що він недосипав, а може й не спав кілька ночей, але його це анітрохи не турбувало.

– Вибачте, мабуть уже пізно. Добрий вечір. Я не зміг чекати до ранку! – він протяг батькові МАГА ВІРУ. Той в свою чергу провів гостя до вітальні і мовчки чекав пояснень. – знаєте, я знову народився. Ця книга перевернула моє життя з ніг на голову. Я вже не зможу піти звідси, зачинити за собою двері і все забути. Моє життя не буде нічого вартим, вчини я так. Ви мене розумієте?

– Так, синку. Отже ти готовий почати нове якісне життя…

Світана знову розплакалась, але тепер сльози радості покотилися по проторених доріжках на щоках. Вона щаслива заснула, чуючи як гомонять на кухні за чашкою чаю Андрій з батьком.

Світлана СТЕПОВА, Хмельницький