Число 24
Січень 11004 р. Д.

Напишіть нам

МАРНО ВІДКИНУТІ СЛОВА

Про це вже говорилося раніше в газеті, проте мова йшлася переважно про слова, замінені іноземними; а я хочу розповісти про замінені рівнозначними слов’янськими, але ЗАБУТІ. Багатьох із них навіть не знайдеш у словниках, але в книгах вони є, й нерідко. Наприклад, як словники називають великого клишоногого хижака? Ведмідь. Але ж ми кажемо відать, а не ведать. І відає він не про мідь, а про мед. Отже, правильно пише той же Хранко: медвідь. Він же вживає і прийменник к. І справді, це слово слушніше межи двома голосними, ніж до; а перед голосними і після приголосного чи кількох – ік. Є в Каменяра і слово топір. Я вважаю й сокиру цілком допустимою (москалі секірою називають наш келеп); але ж головне багатство мови – якраз запас рівнозначних слів. Присутнє це слово й у стрілецькій пісні:

Гей, повій, вітре, з синіх гір,
Гей, на наш прапор, на топір.

І січових стрільців, і Каменяра важко вважати неграмотними чи москволюбами.

Уживав Іван Якович і слово шум: ізгадаймо хоча би пройденого в школі «Малого Мирона»: «А вухами чує кудкудакання, а пальцями – шум». Є воно й у піснях, скажімо: «У шумить, і гуде, / Дрібний дощик іде». Чи: «В кінці греблі шумлять верби, / що я насадила». Пригадую, як у дитинстві городской шум я переклав без змін – і вчиха стала казати, що це неправильно. Про слово город казали вже не раз. Нагадаю, що це – огороджена оселя; а всі старовинні руські назви населених пунктів мали закінчення -город або -град, але ніяк не -місто. Та й у козацьких піснях кажуть переважно город. А щодо шуму, то вернемося до наведених пісенних рядків. Дощ і верби саме шумлять, а не гомонять (хоча город може й гомоніти). Шум і гомін – не повністю рівнозначні.

Згадаймо й пісню Хранка «Вічний революціонер»: «Ні шпіонське ремесло / В гріб його ще не звело». Цих слів немає в більшості словників, але, як бачимо, Пророк їх уживав. Слово гріб є й у вірші В.Сосюри «Сон»:

Опівночі б’ють барабани
В розстріляне серце моє,
Встають над Москвою тумани
І Ленін із гробу встає.

Третє слово я виділив, бо воно вважається москвизмом і майже не вживається, а заміняється бубонами, тулумбасами (бубен є й у москалів). Проте січовики його вживали: «Попереду їдуть отамани, / А позаду б’ють у барабани». Чи: «Бий барабан, лунайте труби». Знову-таки, музичний інструмент трубу словники відкидають, даючи лише сурму. Ще зауваження на іншу тему: бойовий ріг називається горн, а німці, як відомо, називають цим словом усякий ріг, що не раз показує схожість німецької з нашою.

Є в нас і слово комиш:

Човен хитається серед води,
Тільки одні комиші,
З вітром шуткуючи на всі лади,
Ворушать тишу ночі.

Є і слово поклін: «Гарно приберуся, / Гостро поклонюся / Та й просити стану». І слово лжа: «А навколо царили насильство і лжа». Це слово підтверджується приставкою лже-: лжеопеньок, лжелопатоніс. А є і гриб лжерижик (їстівний), і рижик. Отже, наше слово і рижий.

Схоже з іншими словами: «Мов дика пустеля, лежить Україна, / Тужить дівчина та месника жде». А спільнокореневе слово – ім’я Ждан.

«Видиш, брате мій, товаришу мій: / Відлітають сірим шнурком журавлі у вирій». А слова видно, очевидно сумніву ні в кого не викликають.

Щоб не сміли ґвалтувати
Мову та нарід,
Хай пощезнуть супостати,
Як весняний лід.

Щезник – одна з назв чорта чи тому, що він може щезнути за власним бажанням, чи тому, що його побоюються, і коли з’явиться, кажуть: «Щезни!» Відносно льоду, то кажуть: льодовик, Льодовитий океан, а не криговик, Криговитий.

Лунає клич, луна грімкий,
Вперед, вперед, у бій святий.

Слова грім, гриміти, громовий нікого не дивують.

Йому вітер одвічає:
«Знаю, – каже, – знаю:
Твоя доля козацкая
В зеленому гаю».

чи: «А ти їй дай такий одвіт». Спільнокореневі слова: звіт, привіт, вітання.

Сорок тисяч, ще й чотири
Свою голову зложили.

А то й із самого ґімну: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Спільнокореневі – ліжко, лежати.

«Їхня судьба – це боротьба / За кращу долю народу». Судьба – значить «присуд богів».

Вернуться ще тії стрільці січовії,
Задрижать Москва й Варшава.

Ми кажемо дрижаки, здригнутися, а не тремтяки, стремтнутися. Знову-таки дрижати може й гора від поступу чи пісні загону; а тремтять від слабкості: страху, холоду тощо (хоч і від люті). Ці слова не повністю рівнозначні.

Слово много теж видасться багато кому страшенним москвизмом, але гетьман Дам’ян і його брат – отаман Свирид, який переметнувся до турків, носили прізвище Многогрішні (досить справедливе). А математики й досі кажуть: множина, множення. А вітання іменинника так і починається: «Многая літа». Зауважу, що християни, привласнивши його, замінили: «…нехай прожиє» на «во спасеніє». Але і Спаси – наші образи. Християни все вкрали в попередників, проте зараз я звертаю увагу на слово прізвище. Спільнокореневе: озватися, називати, обзивати. І звати! Але словники чомусь дають тільки кликати (а москалі вживають його у високому змісті – дивись мою статтю «Чия мова виразніша?»).

У піснях підтвердження теж є. Скажімо: «України воля, і слава, і доля / До бою зове».

І ще приклади відкинутих зараз слів:

Ой, твій милий ранен лежить,
В правій руці шаблю держить.

Є ще слово й у поета-патріота В.Бичка в казці «Чому усі сміялись»: «За животи держались, / Аж репались, на жалість». А те, що слова одержать і, тим більше, держава – наші, ніхто не сумнівається (державу навіть украли московити).

«Ой, у лісі на полянці / Стояли повстанці». Чи в тій же казці Бичка: «Від сміху вся поляна / Хиталася, мов п’яна». Хоча у «нашості» поля всі впевнені. Прізвище вищезгаданого автора вказує на те, що слово бик – українське. Зараз його вживають переважно у значенні підпора мосту; а в прямому – кажуть і пишуть тільки бугай. До речі, це назва звуконаслідувальна – його ревіння називають буянням і часто передають як: «Бу-у-у!!!», тоді як коров’яче: «Му-у-у!!!».

Іще слова: «Боролись завзято, не було різниці: / Жінки брали коси, мужики – рушниці». Це слово є й у Карпенка-Карого: «А говориш, як дикий, неосвічений мужик», і в Кругляка: «Один учений муж своєю працею». Знову-таки, ми кажемо: мужній, а не чоловічний.

«На доріжку глядить, / А доріжка курить».

І ще слова Тараса Шевченка:

І усміхнулася небога,
Проснулася – нема нічого.

Чи:

Хрущі під вишнями гудуть
Плугатарі з плугами йдуть.

Ще:

Людей, не негрів, но простих.

І знову невеличкий коментар: якщо ми кажемо: сон, заснути, то чому боїмося слова проснутися? Плуг і рало (орало) – повні синоніми і, знову-таки, москалі користуються обома словами. Схожість вигуку ну та сполучника но помітна, певне, кожному: вони обидва позначають неузгодження, протиставлення.

Мені нерідко докоряли за вживання із- у значенні приставки, тому я хочу теж навести кілька рядків зі стрілецьких пісень:

Гей, ізгадаймо, знов уставаймо.

Чорна рілля ізорана.

А ми тую, ярую пшеницю ізберемо.

Як бачимо, не лише після приголосного, а й після голосного наші предки-патріоти спокійно вживали приставку -із. А у «Сказанні про Ігорев похід» є і слово ізрада.

Те ж саме стосується і слів ігра і грати. Цитат не пригадую, але спільнокореневе підтвердження знаходиться дуже просто: ігри (а не гри). А як у родовом у відмінку: гор чи гр?

Для підтвердження правильності деяких одкинутих слів теж не пригадую цитат, але можу навести спільнокореневі слова. Як ви пам’ятаєте, у статті «Чому в Україні щука в Омельків не ловиться» я без пояснень ужив слово дворець замість ізвічного італійського палац. Пояснюю: дворець – житло двору монарха, придвірних. Спомин – од слів пам’ять, пам’ятати. Пустий од слів пустка, пустеля, пустощі, а не порожнинка, порожнеля, порожнощі. Від слова шипіти походять лебідь-шипун і шиплячі звуки (а не сичун, сичачі). Пригадав: той же Бичко вживає це слово в казці «Лісова перепустка». Глупий майже завжди заміняється дурним; але полярного птаха з родини чистунових називають глупиш (хоча деякі грамотії називають його латинським фульмар, незважаючи на те, що букви Ф у нас нема взагалі). Щоправда, знаменитий сатиричний роман Еразма Ротердамського в перекладі переважно зветься «Похвала глупоті». Зря – від слова зріти (дарма – від дарувати). Дудка – інструмент, у який дують. Я вже починаю сумніватись у правильності сопілки, адже в неї не сопуть (хоча, можливо, раніше сопіти і позначало дути). Знову ізгадав пісню:

Іде, іде приймаченко, на дудочку свище.

Слово ярий майже завжди замінюється лютим, хоча імена Ярослав, Яромисл, Яромир, Яросвіт, Світояр, Краснояр, Ярина походять явно не від ярої пшениці. І нагадую, що і його московити вживають, а також похідне яростний.

Учитель Силенко, як відомо, радить не боятися винайти вкраїнський велосипед (а це слово легко заміняється швидконогом). І от я задумався: слова похіщеніє, усугубіть словник перекладає тільки як викрадення та збільшить, а повєлітєля – як володаря. Але ж не може бути, щоб у нашій багатій мові не було інших слів. Та в словник Грінченка я не дивився, тому спробую трохи повигадувати. Пряме значення "хіщніка" – той, хто "похіщаєт". А хижака? Мабуть той, хто похижує, схижує. "Сугубо" перекладається суто. Отже, напевне, "усугубіть" – усутити. "Повелітєль" – той, хто "повєлєваєт", інакше кажучи: наказує, тобто можна називати його накажчиком. І ще один приклад із клясики: заборонений в Совдепії роман Івана Білика називається «Похорон богів» (а не поховання).

Будь ласка, зрозумійте правильно: я геть не проти вживання звичних нам синонімів вищезгаданих слів: мишко, сокира, гомін, гамір, шпигун, шпик, труна, домовина, бубон, тулумбас, сурма, очерет, жарт, ухил, брехня, рудий, чекати, поворозок, ізникати, крига, гучний, одповідь, класти, доля, тремтіти, багато, рятувати, кликати, тримати, галява, бугай, чоловік, дивитися, прокидатися, порожній, сичати, дурний, дарма, сопілка, лютий, викрадення, збільшити, володар, поховання. Але й про вказані тут слова забувати теж не годиться.

Хоча, певно, якісь і забув, перепрошую.

МСТИСЛАВ