Будується
у селі Богоявленському на батьківщині Учителя перша в Україні
Святиня РУНВіри. Почергово прибувають сюди рунвісти-будівельники
з усієї України щоб докласти свої руки до цієї благородної
справи. Всі різні люди, з різними характерами, але всіх їх
об’єднує спільна Велика Мета - поширення всесвітньовеличного
Вчення РУНВіри поміж українців. Одним із засобів досягнення
цієї Мети є побудова Святині – щоб могли куди приїхати сповідники
РУНВіри і отримати наснагу для досягнення цієї Великої Мети.
В
колективі будівельників вже склалися свої певні закони співжиття,
і ці закони, можливо, стануть колись загальними принципами
співіснування рунвістів, тобто прообразом майбутнього великого
ОСІДУ. Бо тут люди живуть єдиною тісною громадою, бачать один
одного з ранку до вечора і, що важливо, не набридають одне
одному! Це тому, що їх об’єднує Велика Мета і тому дрібні
протиріччя просто не помічаються.
У
жовтні – було це на шкільних канікулах – прибився був до будівельників
місцевий хлопчина. Його кликали Іваном і він безкорисливо
взявся допомагати на будові: працював старанно, за все хапався,
при тому приходив на зорі, а додому увечері відправити його
було неможливо.
Тоді
будівельники за вечерею якось напівжартома-напівсерйозно повідомили
Іванку, що у нас тут, мовляв, існує порядок і дисципліна:
у нас заборонено лихословити, пиячити і навіть курити. А тому
«ти нам принеси завтра дозвіл від матері про те, що вона дозволяє
тобі тут з нами перебувати і до котрої години дозволяє». У
хлопчини аж сльози на очах виступили, однак за хвилю він відповів:
«Буде вам письмовий дозвіл!»
І дійсно, на ранок приніс той від матері «документа», де Іванова
мама ввічливо просила будівничих про те, що коли її син не
заважає на будові, то нехай працює, але тільки до 16–00 не
підіймає важкого. Так воно і сталося надалі.
А
як швидко Іванко увійшов у «курс справи»! На відміну від деяких
дорослих, він на льоту підхоплював всі побутові рідновірські
премудрощі і легко увійшов до рунвірівської сім’ї будівельників.
За першим же спільним споживанням їжі він, напрацювавшись,
прожогом схопився був за ложку. Однак одного погляду побратима
Волелюба було достатньо, щоб він зрозумів – перед їжею потрібно
прочитати молитву. Пізніше, коли приходили в гості інші діти
з села, то він і їх привчив до заведеного серед рунвістів
порядку. А ім’я собі наш помічник взяв Святослав та так воно
приросло до нього, що ображався потім, коли його Іваном хтось
кликав.
Якраз
у ці жовтневі дні Святославу виповнилося було 12 років і день
свого народження він святкував у громаді будівельників-рунвістів.
Хтось випадково довідався, що хлопцю надто сподобався пенал
Лесі Мартинович і він дуже хоче і собі такого ж. Подібний
пенал швидко знайшли і за святковим столом, після тягання
за вуха, Святослав отримав те, про що мріяв. А потім хлопчину
підхопили і, відповідно до кількості прожитих років, – 12
разів підкинули до неба. І треба було бачити щасливе обличчя
цього хлопчини, котрий ще з дитинства доторкнувся до Рідної
Віри Українців – цієї нової релігії, яка тільки народжується.
Хочеться вірити, що цей юний земляк нашого Учителя понесе
її через усе своє життя. А що дні, проведені на будові першої
Святині РУНВіри в Україні він запам’ятає довіку і розповідатиме
колись внукам, то у цьому можна не сумніватися.
