Закінчилась
пісня. Вагон загудів. Людність звикла до пісень християнської
тематики. А тут щось зовсім інше. Дяка-пожертва різна. Бачу
багато хто відвертається. Але не всі, далеко не всі. Крім копійок
бачу, летять в кульок (кульок прозорий) і гривні. Збір закінчено.
Молодиця, років під сорок, питає пана, що навпроти: «За що
то Ви дали йому аж десятку? Ви такий багатий, чи щось інше?»
Літній чоловік, який пожертвував десять гривень, каже, що
Святослав і для нього улюблене ім’я. Крім того, то єдиний герой-богатир,
що належить Україні, не затруєний чужовір’ям.
–
Не розумію, – каже жінка, – що значить чужовір’ям?
–
Молодий чоловік виконав пісню про князя Святослава, який був
рідновіром і відстоював Рідну Віру все своє життя, не дивлячись
на те, що його бабця, княгиня Гелена (Ольга), хотіла не раз
і не два його охрестити.
–
Так Святослав, що, не був християнином?
–
Так, він був рідновіром. Він сповідував ту Віру, яка вчить,
що тільки Рідне є рідним. Як ми знаємо, його син Володимир взяв
християнство із Візантії. Він, Володимир, відрікся від Рідної
Віри і таким чином став чужовіром. Погодьтесь, що юдо-християнізм
нічого спільного не має із Україною. Християнський Бог – Ісус
Христос був жидом. Сам Ісус походить (так пишуть євангелії)
із роду царя Давида. В Християнізмі як такому, нічого українського,
тобто рідного українцю, немає. В ньому, Християнізмі, жидівська
філософія, яка побудована на жидівській ментальності. Погодьтесь,
що ментальність українця і жида не одне і теж.
–
Значить ваша українська ментальність, як я бачу, дозволила вам
пожертвувати десятку, а я, як християнка, ментальності жидівської,
бо сповідую юдо-християнізм, не дала українцю-співаку нічого.
Із цього випливає, що я вже не українка? Але ж я із діда-прадіда
українка! Як це все я повинна зрозуміти?
–
Нічого дивного в цьому нема, – каже літній чоловік. Людина народжується
два рази. Перший раз тілесно. Другий раз духовно. Ви по крові
українка, а по духу – не зовсім. Вам дух спотворило чужовір’я,
юдо-християнізм. Святослав маючи Рідну Віру не сприймав євангельські
«мудрості» такі, як: «якщо тебе б’ють у щоку із ліва – підстав
і праву щоку», «якщо з тебе знімають свитку – зніми і сорочку».
Для рідновіра це чуже і незрозуміле. Така наруга – то є твориво
зла. Той, хто не противиться злу, не відповідає Божому промислу.
Бог є Добро. Отож, той хто творить зло, чи є з Богом?
–
Але ж і я не підставляю праву, коли мене хтось б’є зліва. Як
бути? – каже молодиця.
–
Мені скоро виходити; уже «Мшана»,– каже пан, – скажу Вам, що
в Україні на нинішній день є багато рідновірів. В кожному обласному
центрі, та й не тільки, є громади РУНВіри. Для рунвістів Святим
Письмом є не жидівська Біблія, а Мага Віра, яку написав Духовний
Учитель і рідний Пророк Лев Силенко. Бачу, що Ви буваєте у Львові.
У Львові є декілька громад РУНВіри (Рідної Української Національної
Віри). Відвідайте їхню Священну Годину Самопізнання, ознайомтеся
з їхнім Святим Вченням і тоді, можливо, у Вас не буде роздвоєння
душі.
Потяг
зупинився. Літній чоловік пішов до виходу. Жінка заклопотано
сказала:
–
Де я найду оту громаду РУНВіри?
Чоловік,
який сидів поряд, сказав до жінки:
–
В мене є їхня газета. В цій газеті є їхні адреси. Якщо Вас це
цікавить, можу дати.
–
Будь ласка, буду Вам дуже вдячна.
Чоловік
подав молодиці газету «Слово Оріїв». Жінка з вдячністю взяла.
Що відбувалося в подальшому, сказати трудно. Потяг зупинився
і я пішов до виходу.
Миролюб
ЯВІР, Львів
*
* *
ВСЕПРОЩЕННЯ
Швидко
плине час, тьмяніють спогади, зливаються роки.
Либонь
було то п’ятого року другого тисячоліття від початку темної
доби України. Краще про це хай повідає запис в щоденнику моєї
сусідки:
«Весна
цього року підкралася непомітно: ще вдень лежав сніг та вночі
густий, липкий туман злизав його. Засмиканій, розшарпаній обов’язками
на всі боки, мені б не бачити змін в природі, якби не хата в
селі.
Зазеленіли
на кущах перші листочки – мерщій їду туди, де вже видивилася
за мною виплаканими шибками батьківська хата. Сумує і руйнується
в селі не одна хата-пустка, що звикла жити одним життям з нами:
розцвітати чи хиріти.
На
поклик хати і землі приїхали з маленькою донею в село. Уздріла
нас хата, заусміхалася всіма шибками, гостинно розчинила двері,
зараділа кутками, виганяючи звідти сум та безнадію. Привітно
замахали гіллям кущі та дерева, зараділи квіти.
Ранок.
Пораємося на подвір’ї. Душно, як в жнива. Парить. Ані шелехне.
Втік вітер на гори та доли. Відчувається наближення грози.
–
Доброго ранку, блудні господарі! – гукає радісно сусід.
–
Боже поможи!
–
Казали Боги, щоб Ви помогли! Вітаємо Вас! – відгукуюся – Як
зимувалося?
–
Перезимували, не пропали. Ось і першої весняної грози діждалися.
От-от буде. Добре, що впаде грім на зелений лист, лихо було
б коли на голе гілля, – показує на межу, де берізка заквітчала
кетягами сережок довге обвисле гілля, із-за якого соромливо
виглядають малесенькі зелені листочки.
–
Що загубила в тому содомі? Нащо літа марнуєш там? Дивись яка
краса тут! Яке повітря! Чого дитину мордуєш серед асфальту і
скверни?
Зачудовано
роззираюся на вербу в жовтих котиках, біло-рожевою піною цвіту
вкриту абрикосу. Поспіхом добирають нектар нерозважливі бджілки.
Лунає безкінечне пташине: «Ягоди обірву, ягоди обірву!»
–
От доскоцькі! Обірвеш, обірвеш, як будуть, – заливається сміхом
сусід.
Пісню
птахів перебиває радіо. Лине з нього нудно-дрижачий голос. Співає
про монастир.
–
От виє байстрюк! – зневажливо цідить сусід.
–
Чи ж його вина, що батько відцурався?
–
Є в нього батько. Нема душі та совісті. Байстря воно у Вітчизни
своєї. Рідними гарними піснями нехтує, ворожі співає. Материнську
мову зневажає, хоч і виріс в краю звитяжців.
–
Двох мамок смоктав? Чужу матір більше цінує? А чом би й ні?
Сильніша ж. Краде, а не обкрадена.
–
О! Нарешті замовк, грець його побий, – полегшено зітхає сусід,
– до речі, не знаєш, що це таке за «грець»?
–
Руйнівник, облудник грек. Народ добре знав, що з лукавими грецькими
попами прийшла до нас темна доба руїни, самознищення, облуди.
–
Цілком ймовірно. А тепер тихо. Колись слухали «Читаємо Леніна»,
а тепер слухаємо християнські передачі. Отак швиденько їх поміняли.
–
Поміняли б і Ви, якби Вам в п’яти пекло, сусіде.
З
етеру полинули два голоси: молодий, бадьорий, життєрадісний
чоловічий і старої, перевтомленої жінки.
–
Чи сприймаєте заповідь Христа про любов до ворогів своїх, неосуду,
те, що треба підставити ліву щоку, коли тебе вдарили в праву?
– запитав чоловік.
–
Важко жит за ними, а треба.
–
Ви прощали коли лютого ворога?
–
Приходилося, – сумно відказує жінка.
–
Розкажіть про найлютішого ворога, якому вибачили.
–
Йшов 1937 рік. Страшний час був. Якби не беріг нас Христос,
– не знаю, як би й вижила.
Була
зимова ніч. Ми мирно й сторожко спали, заколисані завиванням
хурделиці, працею та любощами. Любилося тоді з надривом, як
востаннє. Зненацька сон наш перервало несамовите гупання в двері.
Пополотнілий чоловік відчинив. Страх і розпач заволоділи мною.
Був
трус. Злилися в страшний гармидер тупіт чобіт, брутальна лайка,
вереск дітей, які втомившись вже й не плакали, а тільки схлипували
і перелякано зирили за хижаками в шкірянках. На все життя мені
врізалися в пам’ять оті дитячі злякані оченята, і несусвітня
туга в очах мого любого красеня-чоловіка, коли його виводили
назавжди. Був він високий, стрункий, на значній посаді. Я вчителювала.
Мали п’ятирічного синочка і трирічну доньку, та й під серцем
моїм давно вже билося нове життя.
–
Вашого чоловіка відпустили згодом?
–
Ні.
–
Це якось позначилося на Вас? Щось вимагали?
–
Співчували, сторонилися. Визвали в партком, пропонували відректися
від нього публічно.
–
А Ви?
–
Навідріз відказалася. Був батьком моїх дітей, подружжям і невинний.
Кохала його, присягалася йому на горе та радість.
–
Про дітей думали?
–
Аякже! Не ростять їх на підлоті та зраді. Чи не запитали б,
де батько?
–
Відвідували його в тюрмі?
–
Звичайно. Нас там тисячами вистоювало під мурами. Носила передачі,
забирала прати окривавлене шмаття.
–
Вас більше не чіпали?
–
Не минула мене лиха доля. Темної, тривожної ночі, в дворі мого
нетривкого притулку, загрюкотіли, почулися матюки. Відчинила
на дерев’яних ногах.
–
Вас забрали?
–
Після трусу.
–
А діти?
–
Їх, як цуценят, відірвали від мене і відкинули зневажливо. Можете
уявити мій розпач.
–
Бачилися потім?
–
Ні. Німим докором назавжди, до самої смерті, залишилися мені
їхні перелякані великі оченята.
–
Що з Вами було далі?
–
Страшно згадувати, – голос жінки перервався, в ньому забриніли
сльози, – пробачте за слабкість, – опанувала себе жінка, – слідчий
попався мені добрий, співчутливий красень. Спочатку стелив м’яко.
Згодом висунув пазюрі. Садист! Жорстокий садист! Із задоволенням
заганяв мені голки під нігті, бив по п’ятах, чобітьми в живіт,
не давав спати по декілька діб. Видумував все нові тортури.
–
Ці нелюди ґвалтували вагітну?!
–
Що їм до чиєїсь вагітності? Ґвалтував сам і з друзями – потім
знову били. Непритомніла, відливали водою – і знову катували.
–
А ненароджене дитя?
–
Загинуло. Витягли його частинами.
–
В чому Вас звинувачували?
–
Як усіх. Антирадянська агітація, участь у ворожих організаціях.
–
Підписали протокол?
–
Ні! Підписала б смертний вирок.
–
Вас згодом випустили?
–
На жаль. Рік тортур, потім 25 літ Сибіру.
–
Зустріли там чоловіка?
–
Ні, загинув у таборі, в Казахстані.
–
Мали ще сім’ю, дітей?
–
Ні. Після тортур, аборту, таборів – залишилася безплідною та
інвалідом.
–
Як склалася доля Ваших дітей?
–
Ні. Змінили їм прізвища і розвезли по дитбудинках.
–
Пробували їх шукати?
–
Звільнившись, всі роки цим займалася. Даремно. Тільки недавно,
правдами-неправдами, підкупом, слізьми – знайшла свою донечку-кровинку.
–
Була довгоочікувана радісна зустріч?
–
Помиляєтеся, – голос жінки задрижав і вона заридала.
–
Нащо мордують нещасну? – сердився сусід.
Жінку
заспокоювали. Заслухавшись не помітили, як із заходу насунулася
чорна хмара, прилетів свіжий вітер. Пообривав пелюстки, які
закружляли в повітрі.
–
Приїхала за адресою, – залунав голос жінки. – Підіймалася на
п’ятий поверх, а серце завмирало. Наша пам'ять береже давній
образ, забуваючи про руйнівну силу часу.
Двері
мені відчинила повна, літня жінка. Я остовпіла. Чи ж такою уявляла
свою ластівоньку? За поділ її держався маленький хлопчик. Її
онук і мій правнук. Сказала їм, що маю відомості про її матір.
Запросили в квартиру, де був її син і невістка. Сіла. Розказала
все. Вона знайомим жестом відкинула волосся на плечі і я не
втрималася:
–
Доню моя! – кинулася до неї.
Та
різко відсахнулася і мовчки вказала мені на двері. Мій онук,
теж мовчки, встав з дивану, стис руками, як обценьками, мені
плечі і, досить нечемно, вивів з квартири. Двері стукнули за
моєю спиною, замок клацнув, світ обвалився, голову стиснули
обручем, запекло в грудях, ноги підкосилися і я впала додолу,
зомлівши. Отямившись, довго сиділа на підлозі оцепенілою. В
голові без кінця крутилися думки: «За що? Чому?» Рідна кров,
ті кому дала життя, не признали мене, брутально вигнали.
Спасли
мене очищувальні сльози. Згодом поволі зійшла донизу. Довго
причинною блукала містом. Тільки пізно ввечері їхала тролейбусом
додому.
–
Жили в одному місті?
–
Отака іронія долі! Стемніло. З вікна дивилася на мене стара,
згорблена, немічна жінка. Мимоволі згадала тернисті шляхи свого
життя, в якому, кришталевим келихом, розбилися мрії, надії,
пропала сім’я і чоловік. Позаду – страшне лихо, а попереду –
смуток, безвихідь, одиноке животіння. Хоча чому ж я так думаю?
А раптом син вижив, а раптом знайду, а раптом – признає. Раптом…
– голос жінки схвильовано перервався і вона замовкла.
–
Що раптом? – нагадав про себе ведучий.
–
Химерним відблиском минуле увірвалося в моє життя. Огидний кат
повстав переді мною.
–
Впізнали його через стільки літ?
–
Що ж тут дивного? Прожили різні життя. Був доволі молодий дідок
і такий ситий, випещений, наче старий кіт. Дивно, що мене взнав.
–
Були в них на гачку все життя. Він щось сказав, чи ж зробив
вигляд, що не бачить Вас?
–
Підбіг весело, всміхаючись приязно, подав мені руку.
–
А Ви?
–
Довго розгублено, знетямлено дивилася на ту катівську руку,
згадувала все, протиріччя роздирали мою душу.
–
Ви не подали йому руки?
–
Чому ж? Подала. Згодом. Стояв з протягненою рукою довго – ні
в тих, ні в сих. Ніяковів і голосом ситого кота мурмотів мені
про своє релігійне прозріння – покаявся, мовляв, став християнином,
ходить в церкву, співає на криласі. Переконував мене, що Христос
призивав любити ворогів своїх, прощати їм, молитися за тих,
що гонять вас. Нагадав заповідь: «Не
осуди і неосудимий будеш».
–
І тоді?
–
І тоді я знехотя подала йому руку, бо ж християнка.
–
Ви? Ви простили?! – чудувався чоловік.
–
Простила, бо й Христос простив своїх мучителів, коли висів на
хресті, прохав свого батька Саваота не осудити їх, оскільки
не відають, що творять.
Жінка
замовкла, а ведучий в захваті, з натхненням, почав читати нагірну
проповідь Христа. Сусід роздратовано вимкнув радіо.
–
Покаявся! Став християнином! Руки від крові омив? Життя жертвам
вернув? Час назад їм повернув? Христос мучився день, а ця –
все життя! І цей теж не відав, що творив? – гримів сусід.
–
Покаявся? Боїться! – докинула.
Разом
із сусідом збунтувалася природа. Налетів вітровій, люто шарпав
дерева. Білі пелюстки вкрили чорну землю. Важкі, темні хмари
закрили сонце. По чорному небові без кінця зигзицями пролітали
блискавиці, розривався грім. Вдарила злива.
Втекли
до сусіда. Доня солодко спала під шум дощу, що скажено лупив
по землі, шибках, аж ті стогнали. В хаті посутеніло.
–
Що думаєш про все це? Чого мовчиш? – наскакував сусід.
–
Що ж тут думати? Пам’ятають Нюрнберг. Нацисти знущалися яких
12 років, а яка розплата була! Комуняки 75 років звірствували
– хватаються тепер за християнство, як за рятівне коло. Вигідна
ця релігія негідникам та тиранам.
–
Чи ж не всі релігії однакові?
–
Чужі руйнують все, особливо тоталітарне християнство. Несуть
розбрат в сім’ї, народ. Жаль.
–
Чого жаль? – поцікавився сусід.
–
Того, що та нещасна не читала Ліни Костенко. А там є:
–
Влучно, гарно написано. Радий, що й ти здоровий глузд маєш.
Всі по сектах, церквах пішли. А попереду найвіруючіші – колишні
комуністи-активісти.
–
Треба ж пил в очі пустити і модно.
Навіяти
людям ідею всепрощення і осідлати іншу ідеологію рабства.
–
А так-так! Як мати, як людина можеш її зрозуміти?
–
Ні! Тут не доноси! Тут біль! Тут кров! Тут смерть! Тут руїна!
– випалюю.
–
От-от! І як вона могла? Як могла переступити через вбитого чоловіка
і ненароджене дитятко, скалічені душі дітей, сирітські долі,
власне загублене життя? Чому подала руку катові, тому, хто за
законом повинен відповісти за свої злочини, як це робили фашистські
нелюди? – аж кричав бігаючи сусід. – Для чого ж тоді суди існують
в християнських державах.
–
І не кажіть! Зі всіх схронів, дотепер, витягують на розправу
старих, немічних нацистів. На весь світ волають про розплату
і кривду. А ці по горло в крові і непокарані. Ніяких вибачень
за штучний голод, людоїдство, репресії. Продовжують нищити нашу
мову, нас.
–
Чому світ такий несправедливий до нас? Що з нашим народом діється?
Байдужий до себе, забув кривду нації, не карає катів.
–
А всі ж народи прагнуть і добиваються справедливості, – додав
сусід.
–
Вбитий інстинкт самозбереження. Релігія рабства і смерті заморозила
кров у жилах Дажбожих внуків. Посіяла розбрат, байдужість, а
то й любов до ворога, зневагу до рідного.
–
На жаль! На жаль…
–
Це й мені треба судити і простити вбивць мого діда-вчителя.
Був директором школи, забрали у Воркуту. Писав, що голодно,
холодно в таборі, робота важка, Пухнуть і болять ноги. Та незабаром
ті ноги переболіли і пухнути перестали – діда не стало. Хтозна,
чи знайшов він опочинок у вічній мерзлоті чужої непривітної
землі, а чи кинули його на розтерзання тундровим хижакам.
Мимоволі
задумалися. Запала тиша. А за вікном лютувала гроза – ріки води
несли зимовий бруд.
–
Отак би і всю нечисть з землі змило. Коли перестанемо молитися
не за жертву, а за ката? Вилікуємо скалічену душу, черству до
своїх бід. Подумаємо, чому це нам так мулько жити на своїй землі?
Чому упосліджені на ній?
–
Коли повернемося до рідних святощів, відкинувши чужовір’я, згадаємо
нашу давню «мсту», де є «віддай
чим взяв», «не смій віддати злом на добро».
–
Пропонуєш вернутися до ідолопоклонства? – здивований сусід.
–
А хто від нього відходив? Своїх понищили, чужим поклоняємося.
Чи ж кращим? Ідол – зображення. Скільки ідолів по церквах? Погрузли
в двоєвір’ї, тому й маємо роздвоєність душі, двомовність. Замінили
свої свята чужими: Перуна – Іллею, Велеса – Власом…
–
Наш потяг пішов. Загорлають про багатобожжя.
–
А в християнстві скільки богів і боженят? Тут тобі батько, син,
матір, дух, святі, ангели, архангели і т.д. Хоча є і в нас єдинобожжя
з вірою в Дажбога, як Дателя Буття.
–
В євреїв є Біблія.
–
І ми маємо свої святі книги – гуманні, моральні, рідні святощі
навчать шанувати все своє рідне, оборонятися.
–
Зелена молодість! Як відмити тисячолітній леп рабства і позбутися
невдячності, вигідної негідникам? Сільська самотність штовхає
на роздуми, любов до книги. Читав і я безсмертну Ліну. Пам’ятаєш
її вірш «Руан» і епіграф до нього: «Жанну
Д’арк спалили в Руані. Мені шкода тебе, Руане!» Це
останні слова незламної французької дівчини.
–
А спалити її штовхали попи, оголосивши відьмою. Ви що, хочете
патріотизму від інтер-релігії. Тому й треба рідне богорозуміння,
щоб врятувати наш народ, який вимирає, щоб нова Жанна не сказала:
«Мені шкода тебе, Україно!»
–
Ну тут тільки такий вихід. А як же шиї наших рабів без ярма
будуть? Заболять нестерпно.
–
Колись наші предки-скити кинули зневажливо іонійцям, що ті найкращі
раби. Будь-який народ, пройшовши рабство, однаковий. І ми не
виключення. Проте хто з них після тисячолітньої неволі, зберіг
мову, не зник? А ми зуміли. Ну, а ярмо? Всім без нього шия болить.
Згадайте байку П’єра Лашамбоді «Господар і віл»:
