|
|
(уривок
з поеми)
Раджу
я Рідну Віру прийняти
В кожній краплі крови, у чуттях
Її мудрість святу звеличати,
На яву жити з нею і в снах.
Жити
з нею у примхах дитини,
В ніжних ласках дівчини, в тюрмі,
В материнських солоних сльозинах,
На фронтах, на колючій стерні.
Жити
з нею на смертній постелі,
В болях серця, в самітній журбі,
У святині праматері Лелі,
В такті серця, в тяжкій боротьбі.
Жити
з нею у горах Сибіру,
На сухих австралійських пісках,
В Параґваї, на схилах Паміру,
І в канадських багатих містах.
Зміст
життя і ходіння, і пляни
Українську придбають вагу.
Русь свята зцілить душу і рани.
Серцю дасть переможну снагу.
І
Русич (українець) пізнає
Корінь пекла і раю, і зла,
І народам Землі прочитає
Книгу Мудрости, Правди, Добра.
І
прославиться Люд мій у міті
Євразійських релігій добра.
І народи, любов'ю зігріті,
Рать звеличать Славути-Дніпра.
І
народяться в нас добрі діти:
Вільна кров до їх жил попливе.
Буде мати-Вітчизна радіти,
Що під сонцем Свобода живе.
Буде
мати-Вітчизна святая
Зерна сіяти ратних звитяг.
Європейська роз'єднана зграя
Синьозлотий цінитиме стяг.
І
народи Земної плянети
Будуть славити ім'я її.
У піснях вічноюні поети
Слово скажуть й про думи мої.
Про
орлів моїх дум, що ніколи
Не давали спокою мені,
І були замість хліба і соли
У години веселі й сумні.
Правда
рідна у рідному серці
Рідну Віру плекає завжди,
Помирає і квітне у герці,
Щоб потомкам дать волі сади!
Рідна
Віра кладе рідні карби
На костисті рамена віків,
Родить вічні божественні скарби,
Родить воїв, святих мудреців.
*
* *
*
* *
У
хмарах полудень розпікся,
Вечір насувався з сивих гір,
Я собі під сливою розлігся
Й непомітно задрімать зумів.
Як
туман налинули примари,
Наші пращури – шаблюки наголо –
І похмурі, наче зимні хмари,
І поголені потилиця й чоло.
Загриміли
сурми й барабани,
Стяг косацький гордо затремтів,
Й за сміливим вірним атіманом
Стан військовий радісно злетів.
Я
здригнувся збуджений їх міццю,
Навкруги лиш полудень горів
І гойдались трави млосно, вільно,
Старий дуб як прапор майорів,
Кропива
стелилась крутим гаєм,
Виноград поплівся до води,
Де верба гілки свої купає,
І де річка квітне від нудьги.
Все
було і тихо, і сумирно,
Десь в соборі дзвін гудів для ґав,
Й нудно мені світом стало «мирним»,
Що зійшов від сонячних заграв.
Сон
збудив в мені щось те, забуте;
Він покликав зброю стерегти
І шаблі гострити для онуків,
Які й нас прославлять на світи.
Не
завжди ліниво буде бігти
В річці каламутная вода,
Не завжди стелитись буде літом
Не зім’ятий в травах цвіт в медах.
Буде
кропива не на могилах
Пращурів – їм вічная хвала,
А на тих фундаментах будівель,
Що робили з нас свого раба.
І
не дзвони будуть величати
Круками обсиджений паркан,
А бандури голосно співати
Нашу славу і співати – Нам.
Й
не попи в могильних чорних ризах
Приведуть чужинських нам святих,
Біблію читати й катехизис
Про смиренність мучеників тих.
Ні!
Волхви – онуки сил небесних –
Пишуть вже священні письмена
І Дажбог, наш Бог, тоді воскресне,
Й родиться Життя нове від нас.
Бо
ми сильні – діти сильних духом,
Бо ми вільні – правнуки вітрів,
І ми світлі в сонячнім повітрі,
І лиш ми – володарі світів.
Вже
смеркалось. Сонце в осокорах
Заплелося в давні рушники.
Я пішов свідомий як ніколи,
Я пішов гострити шабельки.
|
|
