Ми
сидимо у моїй кухні і сьорбаємо міцний чай без цукру. Навпроти
мене сидить Гія і по праву нової людини розповідає, а я уважно
слухаю. Георгій говорить, що нещодавно повернувся з «гарячої
точки», там він збирав матеріали для свого нового фільму, який
планує закінчити у Києві. Розповідає, що бачив там, що пережив,
як був поранений і як повернувся в Україну.
Неважко
здогадатися, чому людина потрапляє на війну. Зазвичай там опиняються
через проблеми з кримінальним кодексом або тікають туди від
сім’ї... Таких більшість. І лише дослідники життя потрапляють
туди не випадково, бо тікають туди хіба що від самих себе. Гія
поїхав в Абхазію знімати свій перший документальній фільм «Біль
моєї землі», а вже зараз робить фільм про хлопців, які воювали
на боці грузинів.
*
* *
Мати
Георгія про сина: «На 40-ий день після
смерті батька Гія поїхав до Сухумі. Він давно хотів зняти документальний
фільм про війну в Абхазії. Я продала одному дуже багатому бізнесмену
автомат, який лежав у будинку з часів повалення Гамсахурдіа.
На виручені гроші Гія дістав відеокамеру й знімав матеріали
для фільму «Біль моєї землі».
«Абхази
дуже підступні. Тому вони і не воюють,
– розповідає Гія. – Насправді замість
них воюють чеченці, вірмени та росіяни. Є там і прихильники
Звіада. Участь російського Чорноморського флоту у цьому конфлікті
навіть не приховується.
Коли
«Мхедріоні» (військові формування, які перебрали на себе функції
армії – прим. автора.) перетнули кордон з Абхазією і взяли Сухумі
під свій контроль, то абхази втекли до російського кордону,
там перегрупувалися, на допомогу їм з’явились козачки, підтягнулись
чеченці (чеченці в цій війні воювали на боці Абхазії – прим.
автора) і створили повноцінний фронт по річці Гуміста. Звідкись
узялась важка артилерія і літаки. Почалась важка позиційна війна.
Вирішили
вести переговори. Грузинське керівництво домовилось з абхазцями
про перемир’я, разом вирішили відвести важку артилерію та техніку
з фронту. У цей момент усі війська, що воювали за сепаратистів,
пішли у наступ. Грузини, не маючи чим захищатися, не витримали.
У Сухумі горіло багато будинків, вщент згорів архів відеоматеріалів.
Я бачив цей наступ. Багато хороших хлопців загинуло, моїх знайомих,
друзів, «братів». Так закінчились переговори грузинів з абхазцями
про мир. Після того, як грузинські війська залишили Абхазію,
на її території почався геноцид грузинів і місцевого населення.
Факти геноциду визнала навіть російська держава».
Війна
виявила протиріччя, які існували в самому грузинському суспільстві.
Джаба Іоселіані та Кітовані, ті, хто скинув Звіада Гамсахурдіа,
потребували політичної підтримки, бо в минулому мали проблеми
із законом і не хотіли виглядати злодіями, які захопили владу.
Вони змушені були запросити Шеварднадзе задля політичного прикриття.
Шеварднадзе, у свою чергу, після війни позбувся їх, відправивши
під різними приводами до в’язниці.
РОБОТА
НАД ФІЛЬМОМ
Наступного
дня Георгій бігав Хрещатиком і фільмував перехожих. На руках
у нього вже були касети із зйомками зі Львова та Абхазії. А
вже за день ми сиділи разом у центрі Києва, в офісі одного відомого
продакшна, та «клеїли» з різних касет фільм. Гія голосно коментував
відео: «Ці хлопці загинули. Я їх дуже
добре пам’ятаю. Справжні чоловіки! Тут потрібно поставити...»
Фільм
було зроблено за кілька днів.
Якось
зранку Гія поїхав у Бориспіль, мали передати щось із Грузії.
Із Тбілісі передали грузинський коньяк. Пам’ятаю, як Гія ходив
по офісу і ставив під стіл по пляшці коньяку тим, хто працював
над фільмом. Це була така собі премія.
ФІЛЬМ
За
задумом Гонгадзе, фільм мав розповідати про підрозділ «Арго»
(УНА-УНСО), підрозділ, який воював у війні 93-ого року в Абхазії,
у війні Грузії за територіальну цілісність і суверенність.
Все
що вдалося Гії, – це задокументувати цих людей. За кадром залишились
їхні долі, смерть деяких із них на війні. Зі зрозумілих причин,
у фільмі не йдеться про прізвища та імена.
Фільм
виявився надто пафосним, але у ньому все ж вдало передана атмосфера
війни та «надірваності» буття на ній. Відчувається, що автор
глибоко пережив трагедію свого народу, глибоко розуміє мотиви
вчинку унсовців.
У
фільмі зроблено наголос на втручання Росії у внутрішні справи
Грузії у цій війні. Я не пам’ятаю, щоб хтось із посадових осіб
Росії вибачився перед Грузією за участь Росії у конфлікті та
за потурання абхазькому сепаратизму.
Залишився
без уваги і сам фільм Гії. Фільм пам’ятають лише ті, хто особисто
знав його учасників, пам’ятає загиблих в Абхазії, товаришував
з Гією, спостерігав його нелегку, але веселу вдачу.
ВИСНОВКИ
У
чому полягає феномен Георгія Гонгадзе? Багато хто зараз міркує
над цим.
Дехто
згадує його по нетривалій роботі на СТБ, дехто пам’ятає по роботі
з покійним Кривенком у Львові, та всі дивуються, як смерть такої
маловідомої людини могла спричинити такий великий скандал. Але
вже зараз важливий не скандал. Важливо те, що Гія бачив свою
кар’єру у площині добра, у площині боротьби за свободу. У Георгія
був свій кодекс честі, якому він був фанатично відданий і який
відповідав його грузинсько-українському темпераменту. Він був
щасливою людиною. У нього була своя мета – працювати на себе
і на Україну, і він був вартий її.
Гія
був із тих хлопців, які заради перемоги підуть на все. Можливо,
неперебірливість у засобах задля досягнення мети його і згубила.
І уникнувши смерті на війні в Грузії, він зустрів її десь тут,
на київських пагорбах.
Думка
знайти фільм «Тіні війни» і передивитись його ще раз з’явилась
у мене після того, як я побачив фільм Андрія Шевченка «Обличчя
протесту», який розповів про акцію 2001 року «Україна без Кучми».
Справді, в цих двох фільмах є свої паралелі.
Якщо
уважно продивитись обидва фільми, то важко не помітити, що ті
самі люди, які допомогли Грузії у важкі часи, в Україні за часів
Кучми борються за правду, здійснюють вчинки – принаймні, варті
уваги, сідають у тюрму за ці вчинки. І пророчими в цьому сенсі
звучать слова Гії у фільмі: «Будучи
героями в Грузії, на яких молиться весь народ, вони ще не знають,
що для багатьох в Україні їхній вчинок залишиться незрозумілим».
Я
особисто вважаю, що акція «Україна без Кучми» завершилась все
ж поразкою. Припускаю, що в житті, можливо, поразок більше,
ніж перемог. Але хіба не поразки роблять сильну людину ще сильнішою,
а слабку ще слабкішою? Тому варто зауважити користь від поразок.
Все ж не варто до них звикати, бо ті, хто втомився від поразок,
не бачить майбутніх перемог і тому починає робити ревізію своїх
поглядів, переоцінку цінностей. Потім людина опиняється не у
своєму оточенні. Прикладів цьому аж надто багато.
«Спливає
час. У кожного народу своя війна, свої сторінки у книзі життя,
перегортаючи які, люди почасти проливають багато крові і сліз.
Знаю по собі – на війні все простіше. Відомо – де друг, а де
ворог. На шанцях немає місця фальші і лицемірству. Тут ціна
твоєму власному життю дорівнює ціні життів всіх тих, хто стоїть
поруч. І навпаки.
Чи
усвідомлюємо ми, що в гонитві за добробутом ми часто плутаємо
друга з ворогом, добро і зло, забуваючи при цьому, хто ми є,
для чого ми прийшли в цей світ»
(«Тіні війни», Георгій Гонгадзе, 1993–1994 рр).
Анатолій
КУЧЕРЕНКО, сучасник Гії
