Число 22
Червень 11004 р. Д.

Напишіть нам

ЗУСТРІЧІ

Людська доля дивна, мінлива, примхлива, непередбачувана. Буває зненацька якийсь випадок чи зустріч повертає твоє життя в інше русло. Неждано-негадано і мене, Святополка Гайдамаку, киянина з діда-прадіда, закинуло жити й творити на далекий Хутір, в лісові нетрі. Видно коливання хвиль пращурівського імені й сколихнуло в генах київського бешкетника тугу за красою первозданної природи, яка пензлем вихлюпувалася на полотно. Виріс художником.

А Святополком мене назвала матуся. Вона кохалася в старовині і понад усе любила все своє, рідне.

– Святополк Окаянний, – спробував заперечити татусь.

– На чиєму возі їдеш – того й пісню співай. Переміг би Святополк, і Ярослава б монахи-літописці нарекли Окаянним. Кияни ж недарма любили Святополка і горою за ним стояли. Того, хто рідне не цінував і не обороняв – народ би не піддержував. Дивно мені ще, як можна нехтувати гарним рідним іменем тільки тому, що його колись носив хтось комусь невгодний! Мій син буде носити українське горде княже ім’я і ніхто ніколи не гукне йому: «Колька!», а комусь при цьому не промайне думка: «Цікаво, а в якому боку та колька?» Ім’я повинно окрилювати, підносити людину, а не принижувати

Минулої зими повертався від друга електричкою. З великої задуми вивів мене щебет сусідки, яка з захватом розказувала попутниці про якийсь Хутір, життя на ньому міщуків, хати-пустки. А я шукав майстерню.

– Хутір? Хутір! Гм… та це ж чудовий, недорогий вихід. Природа-натурщиця, цікаві типажі, пристойне товариство. Треба знайомитися, – промайнуло в голові, та тільки вже Київ.

Ледь не загубив жіночок в натовпі, засліплений яскравим зимовим сонцем і білизною вночі упалого снігу, який тисячоголосно, весело порипував під ногами натовпу. Зимове сонечко не завадило морозу голками впиватися в тіло.

Жіночки почимчикували до тролейбуса. Слідком за ними і собі запхався в переповнений транспорт. Зроду нерішучий з чужими, вибираю мить для знайомства. Одна з них пильно вдивляється в замуроване морозними візерунками вікно і звертається до двох юних вродливець:

– Дівчаточка, скажіть, будь-ласка, яка це зупинка?

– Что ето ана гаваріт? – зневажливо-нехтуюче переглядаються ті.

– Ти что-то поняла?

– Откуда? – презирливо стинає плечима друга.

– Що-що? – раптово спалахує жіночка – То ти так нас на нашій землі, зайдо, зневажаєш? Незугарне ввічливо перепросити, що не розумієш мови, в чому, до речі, сумніваюся. А якби оце ми в Москві отак себе по-дикунському вели? Що б то було? Не здогадуєшся? Хоча, хтозна, чи ти чуже, а чи твоя мати десь тут в селі не гарує так, аж світу білого не бачить з утоми, щоб її доня стала покручем, який свого цурається і забув, як вила звати.

– А що Ви думаєте, останнє ймовірніше, – озивається хтось попереду, – а про Москву, що там роблять всім вже відомо. Он сусіда поїхав туди і не вернувся. Схопило серце, господар, що рідко зустрічається, був добрий, визвав швидку. Ті приїхали і заявили: «Хохлов не лечим!» Як не умовляв господар і гроші давав – не допомогло. Помер сусід мій і поховали його там.

Пересіли в трамвай. Жіночки поставили чималенькі клунки в куточок, стоять коло них і стиха розмовляють про своє. Вже заспокоїлися. Знову набираюся духу для знайомства. Аж раптом, ні сіло, ні впало, одна з високих мужоподібних московок, що стояли поруч, як бевкне на весь трамвай обурливо: «Понаєзжало с Западной і чєво ім здєсь в нашем Кієвє надо? Єдут і єдут сюда! Сідєлі б в своєй западенщинє…»

Ще не зовсім очунявши після сутички в тролейбусі, жіночка починає з подиву безпорадно зіпати ротом, набираючи повітря і червоніючи.

– І то правда, понабігали сюди вовки з тамбовських лісів, – зненацька для самого себе чую свій голос.

– Слухай, ти, тамбовська вовчице, – здобувається на слово жінка, – я зі Сходу, а не Заходу. Даремно думаєш, що в нас всі на пси перевелися, є ще повно порядних людей, що свого не цураються на своїй землі в угоду заволокам.

– А я тобі от що скажу , – додає її супутниця, – українець по всій Україні в себе вдома, а не «понаєзжалі». Київ був, є і буде наш, а не ваш! Дякую добродію, що ви є такий, – повертається до мене.

Зав’язалося знайомство. Мене запросили на каву до їхньої сестри, куди й везлися ті сакви. П’ємо запашну каву. Нитку розмови без кінця перериває господиня – вона весь час записує на магнітофон українські гарні пісні, які вряди-годи лунають з радіо.

– Оце, як каже мій син, створюю собі віртуальний простір для втечі з україножерного реального. Облуда, скрізь облуда! Від себе не втечеш, та без короткотривалих втеч серце з розпуки розірветься.

Назавтра, взявши гроші та документи, вирушив з жінками на Хутір. Мої супутниці, які вже намилувалися столицею, на вокзалі чекали потяга сумні і невеселі. Видно було, що розпач і безвихідь заволоділи ними: плечі опустилися, зажурено поникли голови. Перехожі зупиняли на них співчутливі погляди. Декілька раз повз нас пройшов помалесеньку невисокий негр. Незабаром непомітно затесався до нашого гурту і лагідним голосом запросив нас прийти до їхньої громади, знайти розраду «во Христі».

– Христос любіт Вас, – звернувся московською.

– Ой, що любить – то любить, – стрепенулася пані Мирна (це вже потім взнав, що її звуть мирною сусідкою), – тисячу років удавом стискує нашу Вітчизну ця любов та нищить все живе і гарне в душах та природі.

Негр одноманітно-занудливо почав доводити своє.

– Звідки ти, синку, приїхав? – перебила його пані Мирна.

– Нізвідки. Я з під Немирова. Мама в мене українка.

– Ну а батько? Тут залишився?

– Батько, – знітився хлопець, – там складна історія, – знизав безпорадно плечима, забігав очима.

– Куди вже складніша! Не ображайся і не гнівайся, синку, на мої слова правдиві. Знаємо ті історії: вчився, любився, дитя пристарався, прийшов час – додому подався. «Кохайтеся чорнобриві…» ще ж коли казав Тарас.

– Синку-синку, а чому ж ти так своє рідне не любиш і не шануєш? Мову матері зневажаєш? Чи є ж в тебе інша Вітчизна? Батькова сторона і рідня відцуралася тебе, мати ж, попри всі перешкоди, виростила тебе, землиця наша вигодувала. Ріднішого берега в тебе не буде – тулись до цього.

– Христос для всіх притулок!

– Поки живеш, дитино, шануй земну Вітчизну.

– Я про це подумаю.

– Вчись, працюй, синку, а не агітуй за секту.

– А я вчу англійську на курсах.

– От-от, будь-яку, тільки не рідну!

– А все ж Христос любить Вас, – заводить парубок знову, – він за Вас постраждав, на хресті висів, мучився, кров свою пролив.

– За той день, що висів, за ту кров, що пролляв – ріки крові наточили його послідовники. Скільки народу і народів з хрестом в руках винищили, природи безневинної – і це не кінець. Чи ж не завелика ціна за ті страждання?

– Люди самі винні! Якби Єва не їла яблука, то не було б страждань, – із запалом вигукує негр, – і жінки б в муках не родили, – додає переможно.

– Найлегше все зіпхнути на козла-відбувайла, – сміється попутниця, – а може яблуко не варто було садити, хоч це й іносказання? Синку, фізіологію треба знати. Все живе в муках родиться, хоча багато хто яблук на дух не переносить. Скотина тоді чого мучиться?

– Через Єву й її Бог покарав.

– Невинна скотина й не розуміє за що її муки. Бог милосердний і не буде змушувати всіх страждати через одну непомірковану жінку.

– Знаєте що, – говорить хлопець, – візьміть адресу і приходьте до нас, там є кому з Вами посперечатися і пам’ятайте, що Христос любить Вас, – востаннє засміявся білозубо і зник.

Поки чекали потяга, до нас ще підходив маленький, як дитина, китаєць, потім араб. Всміхалися привітно, тицяли адреси, літературу, подовгу переконували.

– Це видно, як Путін їх з Росії вигнав – вони сюди приїхали. І йде люд, в душі якого все рідне вбите, до них за порадою і розрадою.

– Боже, Боже! Чи ж відродиться коли Україна? Такий занепад і духовна руїна! Чи ж зникнуть та переведуться покручі з перевертнями! – скрутно хитає головою жінка.

– Відродиться! – стверджує пані Мирна, – і переведуться перекинчики, пропадуть. Ось купила в букіністів на Петрівці Й. Терелю, де є літописна згадка про тисячолітнє прокляття 1000 волхвів. Пропустила п. Мечислава те, що сказали волхви – відродиться Рідна Віра і засяє знову Київ банями 400 храмів. Значить було в нас наших 400 храмів, бо коли палили волхвів, то в Києві тоді була одна тільки церква Іллі.

Тому нам треба засукати рукави і будувати Храми, вірніше, відновлювати їх. Та засівати в душі українців Рідну Духовність, а не чужинську облуду.

Святополк ГАЙДАМАКА